Те, що не мало значення (спочатку)

1.
Понеділок, 09.09.

10:00
— Сьогодні всі після пар йдемо на показ режисерських робіт від третього курсу! – кричала мало не на всю вулицю староста, – Почули? Усі без винятку.
Курсу Донхва не пощастило рік тому зі вступом на нову спеціальність, адже вона закрилась ще тогоріч.
— Юна, ти можеш не кричати, ми і з першого разу не хотіли це слухати. – настільки сміливим у групі був лише Мінхо.
— А ти ще поговори мені тут.
І компанією прокотився дзвінкий сміх. Юна пришвидшилась у ході, обігнала свою групу і стала перед людьми, буквально зупинивши інших.
Ці люди були новими для Донхва, адже йому (як і його групі) не було що робити, окрім як вступити на ту ж режисуру, але за іншим напрямком і з'єднатись із курсом тої спеціальності. разом із одногрупниками перевівся на ту ж спеціальність. Тепер мультимедію він назавжди лишає позаду і стає режисером естради.
— Я серйозно. Будь ласка, давайте підемо, бо це справді важливо.
— Ну добре, твоя взяла.
Три пари сьогодні. Ще і той показ, що може бути ще гірше? Гірше – швидке закінчення усіх справ і потреба в тому, щоб піти на показ.
— Так що, Донхва, ти таки йдеш? – вимовив мій друг.
— Додому так. – я зупинився щоб поглянути на Кейджу, – ти завадив мені піти, до речі.
— Пізно, міняй свою траєкторію.
— Не горю бажанням.
— Донхва, ми і так тільки 9 днів вчимось на цій спеціальності. Нам потрібні зв'язки, нетворкінг, знайомства.
Здавалось, що Кейджу стрибав вище неба, було добре видно, як йому подобались всі ці нові люди. На відміну від Донхва.
— Знайомства? – через сміх проговорив. – Які ще можуть бути знайомства із третім курсом? Та вони ще самі не знають ким хочуть стати, коли будуть дорослими.
— Ти смієшся, а це погляд у майбутнє, розумієш?
Він одну руку поклав на плече, а іншою провів прямо.
— Тож ми йдем.
Відчувши як рука Кейджу хлопає по плечі Донхва, він зрозумів що робити нема що. Тож він добровільно зробив перший крок на зустріч тій аудиторії, де виступав сьогодні третій курс.
Дехто із нових одногрупників, які вже були знайомі із третім курсом, передавав нам вітання від них. І говорив, що їх мета – надихнути нас на створення власного показу робіт. Ну і також надихнути на навчання...
Але замість цього, виступ не був вражаючим. Це був звичайний (і що найгірше) не зв'язний між собою набір номерів за усі три роки їх навчання. Від показу предметів і до цілих постановок, але це було так не зрозуміло...
«Але той хлопець, який у червній краватці та з окулярами грав головну роль у політичному номері, просто шикарний» – промайнуло в голові у Донхва.
— Ти розумієш щось? – шепоче на вухо Кейджу.
— Ні краплі.
— І я так само.
Фінал. Вони придумали спільний танець, в один момент на центр кола вийшов той самий хлопець, який був у червоній краватці, декілька номерів тому. Високий зріст, тіло підтягнуте, але ніщо не натякало на те, що він може зробити те, що запам'ятають усі.
Він знімає окуляри, віддає їх одногрупнику і робить декілька сальто назад. Це було вражаюче, натовп справді шаленів.
— Дякую вам, за те що прийшли до нас. Ми попросимо вас вийти, треба обговорити робочі моменти і потім ви зможете поговорити.
Урочисто відповів майстер третього курсу.
— То як тобі? – вже у коридорі запитав Кейджу.
Хлопець звів пальці в замок і витягнувся догори, показуючи своє задоволене обличчям від тряски тіла.
— Важко сказати, насправді...
У цей момент відкрились двері, з них вийшов той самий третьокурсник. До нього підійшла дівчина із четвертого курсу, але його потреба у дзвінку не дала поговорити. Тож він сказав: «Дякую, пізніше» та посміхнувся.
Донхва не думав у той момент, але ця дія здалась йому якимось "запрошенням", тому студент був пішов за ним. Прийшовши у точку не подалік від вихоуд хз університету, хлопцю довелось вийти. Але через активність жестикуляцій та емоцій, навіть в середині університету було чутно: «Ти обіцяв. Та ти знаєш скільки людей за мною стоїть?», і далі почулось більш стримане: «Це твоя провина».

Донхва ніби не намагався сховатись і в відкриту палив на цього хлопця. Коли третьокурсник повернувся обличчям до дверей і хотів повернутись у середину, йому нічого не лишилось, окрім як зайти в чоловічий туалет.
Понеділок, 09.09.
21:00
Найгірше що ви можете робити в гуртожитку – готувати їсти. Тільки Донхва пощастило з тим, що я жив один, оскільки сусіда по кімнаті ніколи не було вдома. Тож, він готував рамьон, куплений сьогодні перед парами, як раптом хтось подзвонив на телефон.
— Е-йоу, друже мій.
— Привіт Кейджу.
— Слухай, ти куди так різко зник сьогодні? Я шукав тебе пізніш.
— До тебе Лайла підійшла, я не хотів заважати вашому діалогу. До речі, що вона хотіла?
Він взяв у свої руки бутилку води, відкрив чайник і налив усе, що було в пластику. 
— Пусте. Вона хотіла, щоб я допоміг їй у постановці.
— То ти тепер актор?

Після цього запитання почувся сміх на іншій лінії.
— На пів ставки хіба.
В одну секунду стан Лі Донхва став якимось холодним. Він не чув нічого, що йому далі говорили, руки стигли від напруги...Наче він найкраща бусинка для браслету, яку потрібно нанизати на голку.
— Слухай, а пам'ятаєш того танцівника з третього курсу, який виходив із аудиторії поки ти говорив із Лайлою? Як його звати?
Реакція була настільки швидкою, що сам Донхва не розумів звідки було бажання сказати таке. 
— Що? – запитав від не розуміння ситуації.
— Ну пам'ятаєш отого танцівника із третього курсу в окулярах чорних?

— Отой що ще вертухи крутив?

— Саме так. Як його звати?
— Ой, не знаю...Я чув між розмовами Мінхо і Дженні ім'я, але..

Від неочікуваності почути таку інформацію, хлопець перебив Кейджу в його спогадах.
— Чекай ти підслуховував?
— Боже збав, випадково почув. Ніби Лі Нам.., ні не так, Лі Сані. Також не те.
— Ти впевнений, що він взагалі був Лі?
— Сто відсотків. Лі Чонхьон, Лі Даньон..– через декілька хвилин мозкового штурму, він видав – Ні, діло труба. Не згадаю.