Розділ 39

Розділ 39

Від лиця Ані

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як біль у тілі трохи вщухає. Втома все ще сковувала кожен мій рух, але я нарешті була у безпеці. Паша ніжно стиснув мою руку, його тепло огортало мене, ніби запевняючи, що все позаду.

— Я більше не хочу цього, — тихо мовила я, дивлячись на нього.

Він нахилився ближче, його брови злегка зсунулися.

— Чого саме, кохана?

Я провела язиком по пересохлих губах, зібралася з думками і відповіла:

— Всього цього світу... криміналу, постійної боротьби. Я хочу відійти. Я хочу жити.

Влад, який стояв біля вікна, різко повернувся. В його погляді промайнуло здивування, а потім розуміння.

— Ти впевнена? — запитав він, підійшовши ближче.

Я кивнула.

— Так. Я втратила майже всіх, хто був мені дорогий, і ледь не втратила нашого малюка... — я знову стиснула Пашину руку. — Я не хочу, щоб наша дитина росла в цьому пеклі.

Паша не відводив очей. Його пальці м'яко перебирали мої, ніби намагаючись заспокоїти.

— Я підтримаю тебе, — тихо сказав він. — Я зроблю все, щоб ти більше ніколи не відчувала страху.

Я вдячно усміхнулася йому, хоча сили посміхатися майже не залишалося. Влад мовчав. Я знала, що для нього це непростий момент — він все життя боровся, щоб я залишалася сильною, щоб я вижила і втримала спадок. Але тепер...

— Це твоє рішення, Аню, — нарешті промовив він. — І я його поважаю.

Він провів долонею по обличчю, ніби скидаючи втому.

— Але справи все ще не завершені. Є люди Орлова, які були причетні до всього цього.

Я прикрила очі.

— Влад, я довіряю тобі. Але я не хочу більше цього бачити. Я не хочу більше знати.

Він уважно подивився на мене, а потім кивнув.

— Гаразд. Я все владнаю.

Я стиснула Пашину руку ще сильніше.

— Ми залишимо все це в минулому, — прошепотіла я.

І, вперше за довгий час, я відчула полегшення.

Паша ніжно провів пальцями по моїй руці, яку досі не відпускав. Його погляд був теплим, але в ньому читалося щось більше — щось, що змусило моє серце прискорити ритм.

— Аня… — він зробив паузу, ніби зважуючи свої слова. — Я не хочу більше чекати.

Я запитально глянула на нього.

— Чекати чого?

Його губи розтягнулися в ледь помітній усмішці.

— Нашого весілля.

Я здригнулася від несподіванки, але він продовжив, не даючи мені можливості відповісти:

— Ми стільки пережили, я ледве не втратив тебе… Я не хочу більше відкладати те, що давно мало статися. Як тільки ти вийдеш із лікарні, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною офіційно.

Я відчувала, як сльози підступають до очей, але не від болю чи страху — від щастя.

— Ти впевнений? — ледь чутно прошепотіла я.

— Я ніколи не був у чомусь настільки впевнений, як зараз, — він узяв моє обличчя в свої долоні. — Я хочу жити з тобою. Хочу бути батьком для нашої дитини. Хочу прокидатися поруч із тобою кожен день і більше ніколи не боятися, що тебе можуть у мене забрати.

Сльози потекли по моїх щоках, але я всміхалася.

— Так, — прошепотіла я, а потім повторила голосніше. — Так, Пашо. Я хочу цього.

Він нахилився й ніжно поцілував мене в чоло.

— Тоді готуйся, кохана, як тільки ти вийдеш звідси, ми офіційно станемо родиною.