Розділ 38

Розділ 38

Від імені Паші

Я сидів біля її ліжка, не зводячи погляду з її обличчя. Вона була така бліда, така виснажена, але жива. Жива. І це єдине, що мало значення. Я ніжно стискав її холодну руку, боячись навіть поворухнутися. Лікарі сказали, що криза минула, що вона відновлюється. Але страх не відпускав мене.

Раптом її пальці ледь відчутно поворухнулися. Серце в грудях стиснулося, я напружено вдивився в її обличчя.

— Аню… — видихнув я.

Її вії затремтіли, а потім вона повільно розплющила очі. Її погляд був затьмарений, ніби вона ще не до кінця усвідомлювала, де знаходиться. Я нахилився ближче, гладячи її руку великим пальцем.

— Все добре, кохана. Ти в безпеці.

Вона кліпнула, сфокусувавши погляд на мені. І в її очах я побачив усе – біль, виснаження, спогади про пережите.

— Паша… — її голос був хрипким, ледве чутним.

— Я тут, — я нахилився і легенько поцілував її пальці. — І більше нікуди не дінуся.

Вона затримала погляд на мені, ніби намагаючись переконатися, що це не сон.

— Дитина?.. — прошепотіла вона, і її очі наповнилися страхом.

Я стиснув її руку міцніше, запевняючи:

— Все добре. Лікарі кажуть, що загроза минула, але тобі треба берегтися.

Її губи затремтіли, вона заплющила очі на мить, ніби відчуваючи полегшення, але разом із тим і новий страх. Я знав, про що вона думає. Я провів пальцями по її волоссю, нахиляючись ближче.

— Я більше не дозволю, щоб щось загрожувало тобі або нашій дитині, — прошепотів я. — Я клянуся, Аню. Це більше ніколи не повториться.

Вона знову розплющила очі, в них була втома, біль… і віра. Віра в мене. Я притиснув її руку до своїх губ, не приховуючи, як сильно мене переповнює почуття.

— Я завжди буду поряд. Завжди.

Я провів великим пальцем по її долоні, відчуваючи, як вона трохи стискає мою руку. Її пальці були холодними, але цей ледь відчутний рух сказав мені більше, ніж будь-які слова. Я вдивлявся в її втомлене, але таке рідне обличчя. Тепер, коли страх відступив, інше питання не давало мені спокою.

— Чому ти не сказала мені раніше? — мій голос був тихим, але в ньому звучало більше, ніж просто цікавість.

Аня трохи відвела погляд, її губи слабо смикнулися, наче вона вагалася, чи говорити правду.

— Хотіла сказати… — прошепотіла вона. — Але чекала особливого моменту.

Я здригнувся від цих слів. Особливого моменту. А натомість вона ледь не загинула, ледь не втратила нашу дитину через це все пекло.

В горлі стало сухо, я повільно вдихнув, намагаючись упоратися з емоціями.

— Аню, — я нахилився ближче, змушуючи її подивитися мені в очі. — Неважливо, який момент. Найважливіше, що це ми, що це наша дитина. Ти мала сказати мені…

Вона втомлено усміхнулася, така ніжна і водночас розбита.

— Я знаю, Паш… але хотіла, щоб це було красиво, незабутньо… Я ж не думала…

Її голос зірвався, і я одразу підняв руку, ніжно провівши по її щоці.

— Тсс… не треба…

Я не дозволю їй докоряти собі. Вона і так перенесла занадто багато.

Я притиснув її руку до своїх грудей, змушуючи відчути, як швидко б’ється моє серце.

— Головне, що ти жива. Що ви обоє живі. І більше нічого не має значення.

Вона кивнула, її очі наповнилися втомленими сльозами. Але в них уже не було страху.

Була тільки довіра. І кохання. Аня втомлено зітхнула, її повіки ледь трималися відкритими, але вона продовжувала дивитися на мене. В її очах відображалася тінь усіх пережитих жахів, але разом із нею — теплота, що пробивалася крізь біль.

Я легенько стиснув її руку, змушуючи відчути мене поруч.

— Ти більше ніколи не будеш проходити через це одна, — мій голос був твердим, майже обіцянкою. — Я не дозволю, щоб щось загрожувало тобі чи нашій дитині.

Вона слабко усміхнулася, ця усмішка була майже непомітною, але я знав: вона почула мене.

— Я знаю, Паш, — прошепотіла вона. — З тобою я не боюся.

Ці слова здавили мені серце. Я нахилився ближче, торкнувшись губами її чола.

— Відпочивай, кохана. Я тут.

Її пальці ще трохи стиснули мої, перш ніж розслабитися. Вона нарешті дозволила собі заснути, знаючи, що я поруч.

Я залишався біля неї, не відводячи погляду. Її тихе дихання, слабкий ритм серця, що бився поруч із моєю рукою, — усе це було для мене доказом, що вона тут. Що вона жива.

І що тепер, нарешті, все буде так, як має бути.

Поки Аня відпочивала, а лікарі стежили за її станом, я не міг сидіти склавши руки. Занадто багато болю, занадто багато втрат. І я знав, що не міг цього залишити просто так.

Влад з’явився в лікарняній палаті пізно ввечері. Він мовчки дивився на сестру, його погляд був твердим, але в глибині очей ховалася ніжність.

— Як вона? — запитав він, сідаючи поряд зі мною.

— Стабільно, — відповів я. — Лікарі кажуть, що найгірше позаду.

Він мовчки кивнув, але я бачив, як напруженість не покидала його тіла.

— Я вже вийшов на слід тих, хто допомагав Орлову, — промовив він холодно. — Ці виродки думали, що їм усе зійде з рук.

Я повільно кивнув, розуміючи, до чого він веде.

— Це має бути чисто, — додав я. — Жодних помилок.

— Я все організую, — його голос був впевненим. — Але ти теж маєш право на це, Паш.

Я подивився на Аню. Її обличчя було спокійним, хоча на ньому ще залишилися сліди побоїв. Я стиснув кулаки.

— Я в справі.

Влад кивнув. В цю мить ми були не просто чоловіками, які хочуть помсти. Ми були тими, хто мав завершити те, що почалося, і більше ніколи не дозволити, щоб ця темрява знову торкнулася нашої сім’ї.

Наступні кілька днів минули у напрузі. Аня майже все час спала, хоча лікарі запевняли, що її стан стабільний. Я сидів біля неї майже весь час, стискаючи її руку, спостерігаючи за тим, як її груди рівномірно здіймаються й опускаються.