Розділ 37

Розділ 37

Від лиця Максима

Я стояв за дверима палати, впираючись спиною в холодну стіну лікарняного коридору. Повітря було важким, майже задушливим. Я стискав кулаки, нігтями врізаючись у шкіру, але цей біль був нічим у порівнянні з тим, що роздирало мене зсередини.

Аня вижила.

Це мало б приносити полегшення, але воно не приходило. Навпаки — грудна клітка стискалася все сильніше, бо я знав, хто винен у тому, що вона опинилася тут.

Я.

Мої руки. Ті самі руки, що колись тримали її, але не вберегли. Я відпустив її, коли мав тримати міцніше. Я завдав їй болю, коли мав захищати. І сьогодні вона знову ледь не померла. Через мене.

Мої пальці впиралися в обличчя, ковзаючи по переніссю, ніби намагалися стерти ті картини, що знову і знову спалахували перед очима. Аня, прив’язана до стовпа, вся в крові, її слабке дихання, міни під ногами, і ця клята бомба…

Я відчував себе безсилим, спостерігаючи за тим, як Паша обережно брав її на руки. Його погляд був сповнений страху й ніжності водночас. Аня непритомна, але він все одно щось шепотів їй, ніби його слова могли втримати її тут, не дати знову піти.

Я не мав права стояти поруч, але не міг змусити себе піти.

Я відчув, як в грудях щось розривається, коли побачив, як Паша торкається її руки.

Тієї самої руки, яку колись тримав я.

Але не втримав.

Його пальці гладили її шкіру, торкалися ніжно, обережно, ніби боялися зробити боляче. А я… Я ж зім’яв її, як сухий аркуш паперу. Я завдав їй болю, і тепер цей біль віддавався у мені кожною жилкою, кожним подихом.

Я думав, що вже звик до відчуття втрати.

Але потім я почув, як лікар сказав це.

— Дитина жива.

Дитина.

Я перестав дихати.

Вона вагітна.

Від Паші.

Удар був занадто сильним, щоб його витримати. Він пробив наскрізь, забрав залишки того, що ще тримало мене на ногах. Я заплющив очі, але це не допомогло — я все одно бачив її, таку знесилену, таку крихку, але тепер не тільки заради себе. Вона боролася не лише за своє життя.

Моє серце билося глухо, наче розбивалося об стіни реальності, якої я не хотів приймати. Але це вже не мало значення.

Єдине, що мало значення — це те, що вона жива. І що я все одно зроблю для неї все, що зможу. Навіть якщо більше ніколи не зможу торкнутися її руки.

Лікарняний коридор здавався нескінченним. Білий, стерильний, ніби спеціально створений, щоб люди тут втрачали відчуття часу. Я не знав, скільки хвилин чи годин минуло, відколи її забрали до операційної.

Мені треба було піти.

Я не мав права тут бути.

Але ноги не слухалися. Я залишався, ніби це щось могло змінити.

Я бачив, як Влад мовчки сидить на стільці, опустивши голову. Таня стискає руку Руслана, а він тільки гладить її пальці, намагаючись заспокоїти. Всі чекали. Чекали на неї.

А я… я просто намагався дихати.

Двері палати відчинилися, і першим туди зайшов Паша. Він не чекав дозволу лікарів, не чекав нічого — просто пройшов, ніби без неї в цій кімнаті не було повітря.

Я бачив її через прочинені двері.

Бліда, змучена, вся в бинтах, але жива.

Її груди ледь помітно підіймалися й опускалися.

Вона повернулася.

Але не до мене.

Паша опустився біля неї, обережно взяв її долоню.

Я відвернувся.

Я знав, що буде далі. Знав, що він шепотітиме їй щось, торкатиметься її руки з тією ніжністю, яку я давно втратив.

Я сів на стілець, сперся ліктями на коліна і провів долонями по обличчю. Дитина.

Аня носить дитину.

Я не знав, що відчуваю. Гнів? Заздрість? Полегшення, що вона жива? Все змішалося в один клубок. Я знову глянув у прочинені двері палати. Паша сидів біля неї, усе ще тримав її руку. Ту саму руку, яку колись тримав я. Тільки я не втримав.

Я робив їй боляче, я зрадив, я довів її до того, що вона змушена була захищатися від мене. А тепер… Тепер він тримає її руку так, ніби боїться, що вона знову зникне. І знаєш що? Вона не зникне. Вона вже не моя, і це правильне рішення. Я був ідіотом, який дозволив їй піти. Я не зробив нічого, щоб зупинити її тоді. А тепер стою тут, як тінь минулого, що не має права навіть торкнутися її світу. Дивитися на них було нестерпно. На Пашу, який так дбайливо тримав її руку. На Аню, яка навіть у непритомності несвідомо потягнулася до нього. До мене вона більше не тягнеться. Моя рука теж колись тримала її. Але не втримала.

У цей момент я зрозумів: Я програв. Їй не потрібен я. Вона знайшла своє місце. І навіть якщо ця думка обпікала мене зсередини, я не мав права заперечувати.

Бо коли ти по-справжньому любиш людину, ти маєш прийняти її щастя, навіть якщо воно не включає тебе.

Я не міг витримати усвідомлення, що вона тепер не моя. Що ніколи не буде моєю.

Що вона носить дитину. Його дитину.

Яким би я не був покидьком, я знав: Паша її заслуговує.

Він врятував її, коли я тільки приносив біль. Він був поруч, коли я робив усе, щоб штовхати її в темряву. Він тримав її руку, коли вона була на межі смерті.

Я хотів ненавидіти його. Хотів переконати себе, що він не кращий за мене.

Але я не міг.

Бо Паша був тим, ким я ніколи не стану

Я не знав, скільки часу простояв там, втупившись у їхні сплетені пальці. Але зрештою я відступив.

Я не потрібен тут.

Моя історія закінчена.

Я розвернувся і пішов, не обертаючись.