Розділ 35

Розділ 35

Від лиця Ані

(Розділ несе в собі тяжкі моменти для Вашого морального стану)

Мене тягнули через квартиру, двері розпахнули з силою, і я відчула, як мої ноги заплуталися у килимі. Вони не мали часу на церемонії, штовхаючи мене до виходу. Мої руки були міцно затиснуті в наручниках, і кожен крок був немов тягар, але я тримала себе на відстані від їхнього контролю. Мішок на голові обмежував зір, але я відчувала кожну деталь — повітря, що ставало холоднішим, запах металу та пилу в повітрі. Моя мета була одна — не піддаватися страху.

Коли мене посадили в машину, одна з них сіла поруч зі мною, а інший закрив двері. Автомобіль рвонув з місця, і я відчула, як він почав рухатись, не даючи мені жодної можливості зрозуміти, куди мене везуть. Я намагалася не втрачати свідомість, намагаючись відчути кожну нерівність на дорозі, кожен рух, який можна було би використати на свою користь.

Тиск на грудях був важким, але я продовжувала боротися. Мої пальці рухалися по металевих наручниках, шукаючи хоч якийсь натяк на слабке місце. Мої думки були зібрані, я думала лише про одне — як вирватися з цього. І ось я побачила свою першу можливість. Викрадач, який сидів поруч, трохи нахилився вперед, думаючи, що я опустила руки, і в цю мить я намагалася завдати удару.

Мій кулак вперся в його обличчя, я відчула, як шкіра розривається під моїм ударом, коли я поранила його, але він відреагував швидко, зловивши мою руку, і миттєво вдарив мене в обличчя. Я відчула сильний біль, як моя губа розривається, а кров почала текти по моєму підборіддю. Я відкинулася назад, але не зламалася. Моя боротьба не була марною.

Він знову накинувся на мене, і я відчула, як мені відібрали мої сили. Він з силою вдарив по голові, і я відчувала, як темрява на мить поглинає мене, але я цього не дозволяла. Вони зупинили машину, і мене вивели, не звертаючи уваги на мої зусилля, щоб не показати свою слабкість.

Як тільки двері відчинилися, мене витягли з автомобіля, підняли і втягли до будівлі. Все, що я чула — це тупіт важких черевиків по брудній землі, моїх власних важких вдихів і стиснутих зубах. Мене вели через якусь безлюдну місцевість, запахи навколо мене — хімічні та металеві, з гірким присмаком іржі. Час від часу я натикалась на тверду поверхню — це могли бути металеві двері або бетон, що безжально відбивався від моїх колін.

Здавалося, що дорога тривала вічно, а я втрачала відчуття часу, сподіваючись, що кожен новий звук буде тим, що виведе мене із цього жахливого марева. Вони не сказали ані слова, поки не привели до якогось приміщення. Там був холод, але не настільки, щоб злякати мене.

— Ти не повинна боятись, — думала я, тримаючи все в собі. — Ти не покажеш їм жодної слабкості. Ти витримаєш.

Мої очі нарешті адаптувались до світла, і я побачила те, що мало стати моїм найбільшим кошмаром. Переді мною стояв Орлов. Його постать була темною і загрозливою, а погляд — холодним і безжальним, немов у хижого звіра, що загубив усі залишки людяності. Він дивився на мене, наче вивчаючи, як зламати волю своєї жертви.

— Я думав, ти розумніша за це, Аню, — сказав він, голос його був спокійним, майже наводив тривогу своєю рівністю. — Але очевидно, що ти не розумієш, з ким ти маєш справу.

Мене скручувало від гніву і болю, але я трималась. Я не давала йому задоволення бачити страх у моїх очах. Я могла зрозуміти, що він тут не для того, щоб вести розмову. Це була гра, в якій він був готовий використовувати будь-які методи, аби поставити мене на коліна.

— Я міг би тебе просто убити — продовжував Орлов, не змінивши тону, але його слова були настільки реальними, що мені здавалось, я відчуваю їх на власній шкірі. — Але є інше, цікавіше рішення. Ти знаєш, хто ми, Аню. Ти знаєш, які ми сильні. І ти знаєш, що я можу зробити з твоїми рідними. Мені не важко... повір.

Він наблизився до мене, і його запах — сильний, важкий, як аромат тютюну та алкоголю — заповнив усе повітря. Він стояв прямо переді мною, а я відчувала, як він намагається вбити мою впертість. Він не давав мені шансів на втечу чи звільнення.

— Ти хочеш побачити, як помирають твої рідні? — його голос став жорсткішим, з обертами, які віддавалося в кожному слові, як удара молота.

Я стиснула зуби, намагаючись утримати сльози, відчуваючи, як моє серце б'ється все швидше, але це було не від страху. Я знала, що він намагається використовувати моїх рідних, аби зламати мене.

— Не чіпай їх, — майже прошепотіла я. Моя гордість не дозволяла вимовити більше, хоча мені хотілося крикнути.

Він посміхнувся, немов спіймав мене на чомусь. Потім різко повернувся до своїх людей.

— І ви знаєте, що робити — кинув він. Один з охоронців наблизився і завдав мені удару в живіт. Мене приголомшило. Біль пронизав усе тіло, і я відчула, як пульсує від нього в грудях. Але я не здалася. Я мала залишатися сильнішою за них. Я повинна була.

Незабаром удар слідував за ударом. Мене били по голові, по обличчю, під ребра. Я відчувала, як моя шкіра розривається, але все одно трималась. Їхня мета була одна — зламати мене, змусити здатися. Але я не дозволяла собі. Я думала тільки про одне — як не стати їхньою жертвою.

Я дихала важко, відчуваючи, як темніють очі від болю, але не дозволяла собі опустити голову.

— Ти все одно не витримаєш, Аню — шепотів Орлов, поки мої губи розривались від кожного болісного удару. — Ти скоро зрозумієш, що ні твої рідні, ні твоя гордість не можуть врятувати тебе.

Я підняла голову, хоч і тяжко, відчуваючи, як кров стікає по моїй шиї. Орлов поглянув на мене і стиснув губи. Я не сказала ані слова, але в моїх очах горіла рішучість. Вони могли мене ламати, вони могли мене бити — але я не здамся.

— Ти не отримаєш те, що хочеш— сказала я через біль, стиснувши зуби. — Я не здамся. І ви це зрозумієте.