Розділ 34

Розділ 34

Від лиця Паши

Я стояв біля вікна, не відриваючи погляду від темного неба. Тихо тикала годинник, але кожна секунда відчувалася як вічність. Я не міг усвідомити того, що сталося. Аня... її більше не було, і це було моїм кошмаром. Ми з Владом щойно дізналися про її викрадення, і я відчував, як все всередині мене руйнується.

— Паша, я не можу більше чекати, — мовив Влад, зберігаючи холодну голову, навіть коли в його голосі було чути нервову напругу.

Він стояв на відстані, звично спершись на стіл, його погляд був суворим і рішучим. Тепер не було місця для сумнівів, лише для дій. Я розумів, що час спливає, і ми мусимо рухатися швидко. Аня була під загрозою, і я не міг сидіти без дій. Всі інші турботи та проблеми втратили значення — тільки її життя.

— Потрібно дізнатися, де вона, і знайти її. Вона наша відповідальність, — відповів я, не відводячи погляду від дверей, що здавалися вже замкненими.

Ми всі знали, що зникнення Ані — це не випадковість. Її викрали не просто так. Всі ті люди, хто зараз її тримав, були частиною жорстокої гри, в яку ми потрапили.

— Маємо знайти будь-які ниточки, — додав Влад. — Це не просто затримка. Це хід у великій грі, і нам треба зрозуміти, хто стоїть за цим.

Ми дивилися один на одного, знаючи, що з нами має бути ще хтось. Таня й Руслан, звісно, не могли залишитися осторонь. Таня була з нами від самого початку, і її вміння аналізувати ситуацію завжди допомагали приймати правильні рішення. А Руслан... він давно був не просто її нареченим, але й другом, який з часом став надійним тилом. Він нарешті повернувся з війни, і тепер його досвід був потрібен, більше ніж будь-коли.

Таня, звісно, не могла сидіти вдома, коли її подруга була в небезпеці.

— Ми маємо діяти швидко, — сказала Таня, з’явившись у дверях, вже готова до того, щоб взятися за справу.

— Я з вами, — додав Руслан, пильно дивлячись на нас.

— Потрібна допомога в плануванні, а також люди, які можуть організувати пошук, — сказав Влад.

— Ми можемо запитати у тих, хто має можливість і досвід, — відповів я. — І є ще один момент... Макс. Він працював на людей, які викрали Аню. Можливо, він знає більше, ніж ми думаємо.

Всі мовчки подивилися на мене, як на важливу частину цього плану.

— Він точно знає більше, ніж розповідає. І хоча я не впевнений, що йому можна довіряти, нам доведеться скористатися його інформацією, — сказав Влад, не приховуючи своєї недовіри.

— Макс? Ти серйозно? — Таня підійшла ближче. — Чому ми повинні покладатися на нього? Він же частково винен у всьому цьому.

— Я не кажу, що ми маємо йому сліпо довіряти. Але він має зв’язки, він знає, як працює ця система, і якщо ми не використовуємо його знання, ми можемо втратити дорогоцінний час, — пояснив я, намагаючись зробити все зрозумілим.

— Що ти пропонуєш? — запитав Руслан, підходячи до нас.

— Потрібно поговорити з ним. Я не думаю, що він повністю на нашій стороні, але, можливо, він захоче допомогти. Якщо йому це вигідно, звісно. Я розумію, це ризик, але іншого шляху зараз немає, — сказав я, дивлячись на Влада.

Влад на мить замовк, оцінюючи ситуацію.

— Якщо він дійсно знає більше, чим може допомогти? — запитав Влад.

— Нам потрібно все, — відповів я, вперше відчувши, як важко йти по такому шляху.

Усі ми, включаючи Таню та Руслана, готувалися до цього. Незабаром ми зустрінемося з Максом, і я мав надію, що його обіцянки — це не просто порожні слова.

Однак, навіть якщо він і скаже нам щось корисне, я не був готовий повністю довіряти йому. Він все ж був частиною того ж самого світу, який і викрав Аню. Ми вийшли на вулицю. Серед ночі місто виглядало ніби заціпенілось, все здавалося занадто тихим для того, що ми готували. Я йшов поруч з Владом, Таня та Руслан слідували за нами. Всі ми були на грані — грали на межі, і зараз нам доводилось діяти разом.

Я відчував, що час йде. Що ми на волосині від того, щоб все втратити. Але цього разу ми не могли зупинятись. Цей шлях був єдиним, яким ми могли піти, і я зроблю все можливе, щоб повернути Аню.

Ми зупинилися на кілька хвилин, переглядаючи ситуацію, оцінюючи кожен варіант і кожну можливість. Кожен із нас мав свою роль. Таня була тим, хто завжди міг розпізнати несправжнє в людях, а Руслан, завдяки своєму досвіду, мав незаперечну перевагу у веденні переговорів у таких ситуаціях. Влад був твердим і рішучим, а я був готовий піти на все, аби повернути Аню. Тільки так ми могли бути успішними.

Почали пошуки з тих місць, де ми могли знайти хоча б малий натяк на те, де вона могла бути. Таня керувала нами, плануючи, куди йти. Вона була чудовим стратегом і точно знала, де шукати. Ми зверталися до людей, яких Аня могла знати, обшукували квартири і будівлі, де вона могла бути захована. Але кожна зачіпка, кожен слід виявлявся мертвою точкою.

Тоді ми вирішили діяти прямо: знайти Макса. Я не довіряв йому, але іншого шляху не було. Він точно знав більше, ніж міг розповісти, і це був єдиний спосіб дізнатися щось корисне.

Макс не відповідав на дзвінки, і ми вирішили знайти його за старими адресами. В кінці ми знайшли його в одному з барів на околиці міста. Він сидів у кутку, пив пиво і дивився в порожнечу, немов нічого не сталося.

Ми підійшли до нього, і він, побачивши нас, тільки злегка знизав плечима.

— Що вам треба? — запитав він холодно, не підводячи очей від пива.

Таня не втрималася і, підходячи ближче, кинула:

— Ти знаєш, чому ми тут. Нам потрібна інформація про Аню. Інакше не вийде, Максе.

Влад, ніби відчуваючи момент, підтримав:

— Ти поважаєш своє життя? Ти хочеш допомогти їй чи намагаєшся уникнути нашого гніву?

Макс підняв очі і зрозумів, що ми серйозно налаштовані. В його погляді пройшло щось, мовби він зважував ситуацію. Він глибоко вдихнув і, здавалося, прийняв рішення.