Розділ 33

Розділ 33

Від лиця Максима

Я вийшов на зустріч із Орловим, змушуючи себе виглядати спокійним, хоча всередині все стискалося від напруги. Він сидів за столом у своєму звичному стилі — розслаблений, але з поглядом хижака, який завжди напоготові. У кімнаті було темно, лише тьмяне світло лампи падало на його обличчя, підкреслюючи різкі риси.

— Ну що, Максе, — його голос був холодним, наче лезо ножа. — Ти все ще зі мною?

Я кивнув, роблячи вигляд, що нічого не змінилося.

— Звичайно. Ніхто навіть не підозрює мене. Всі думають, що зрадник — хтось інший.

Орлов посміхнувся, але в його очах не було справжньої довіри. Він схилив голову набік, ніби оцінюючи мене.

— От і добре. Бо якби я дізнався, що це ти… — він зробив паузу, ніби даючи мені можливість уявити наслідки, — то тобі було б дуже неприємно.

Я не моргнув. Не дав йому навіть натяку на страх. Тільки злегка стиснув щелепу, ніби роздратований тим, що він взагалі міг таке припустити.

— Я вже казав, що зі мною немає проблем, — холодно відповів я. — Якщо хтось і зраджує, то це не я.

Він кивнув, але в його очах ще залишалася підозра. Саме тому він дав мені інформацію — я знав, що вона неправдива. Це була перевірка. Йому хотілося побачити, як я використаю ці дані і до кого вони зрештою дійдуть. Я зробив вигляд, що прийняв її за чисту монету. Навіть задав кілька питань, щоб створити ілюзію зацікавленості. Орлов усе ще спостерігав за мною, але зрештою кивнув, ніби задоволений моєю реакцією.

— Добре, Максе. Подивимося, як ти себе покажеш далі.

Я вийшов, ніби нічого не сталося. Але щойно опинився на вулиці, зробив глибокий вдих. Було очевидно: Орлов мені не вірить. І це означало, що гра ставала ще небезпечнішою.

Коли я передавав інформацію Ані, то розповів їй лише те, що вважав необхідним. Неправду від Орлова я одразу відкинув, але й усю правду я теж не розкрив. Залишив дещо собі. Для власних цілей. Бо хто знає, коли мені це знадобиться?

Аня сиділа в напівтемній кімнаті, схрестивши ноги. Вона не виглядала здивованою, коли я зайшов. Її очі були холодними, як завжди, коли вона щось обмірковувала. Я кинув їй короткий погляд, перш ніж заговорити.

— Орлов підозрює мене, — сказав я, спостерігаючи за її реакцією. — Але він не впевнений. Тому він дав мені фальшиву інформацію.

— Це було очікувано, — сухо відповіла вона, навіть не піднявши очей. — Що саме він тобі сказав?

Я переповів їй ті деталі, які вважав потрібними. Вона слухала мовчки, лише іноді киваючи. Її обличчя не виражало емоцій, але я знав, що вона аналізує кожне слово.

— Ти впевнений, що це брехня? — нарешті запитала вона.

— Абсолютно, — відповів я без вагань. — Але є ще дещо. Я не сказав тобі все.

Її погляд нарешті зустрівся з моїм. Вона не здивувалася — лише злегка нахилила голову, ніби оцінюючи мене.

— І що ж ти приховав?

Я знизав плечима, намагаючись виглядати безтурботно.

— Дещо, що може знадобитися мені згодом.

На мить у її очах промайнув ледь помітний блиск, але вона швидко повернула собі незворушний вигляд.

— Будь обережний, Максе, — тихо промовила вона. — Бо якщо ти граєш у свої ігри за моєю спиною, тобі це не сподобається.

Вона говорила це спокійно, але в її голосі не було жодного сумніву. І я знав, що це не порожнє попередження.

— Я знаю, — коротко відповів я.

Вона кивнула і відвела погляд, ніби розмова була закінчена. Я вийшов, відчуваючи, як напруга поступово розчиняється, але разом із нею залишалося відчуття, що ця гра тільки починається.

*****

Я повертався до квартири Ані, бо хотів розказати всю інформацію, коли почув глухий звук вибитих дверей. Серце миттєво закалатало в грудях. Я кинувся вперед, але вже було запізно. Всередині панував хаос. Кілька чоловіків у чорному розвертали меблі, а на підлозі валялися уламки скла. Вони не гаяли часу — у центрі кімнати стояла Аня, скута наручниками, з виразом абсолютного спокою на обличчі. Але я знав, що всередині вона все прораховує.

— Максе, — один із нападників, високий чоловік із шрамом на щоці, звернувся до мене. — Якщо ти хочеш залишитися в живих, ти забудеш про неї. Інакше наступним будеш ти.

Я стиснув кулаки, але знав, що зараз не час. Я не міг кинутися в бій без плану.

— Ти розумієш? — повторив він, роблячи крок до мене.

Я ковтнув гнів і повільно кивнув. Вони вивели Аню з квартири, залишаючи мене стояти серед руйнування. Тепер кожен мій крок мав бути ретельно продуманим. Я не міг діяти імпульсивно. Але одне я знав точно: я не дозволю цьому залишитися так. Це ще не кінець. Я знайду її. І я зроблю все, щоб повернути її. Навіть якщо для цього доведеться ризикувати власним життям.