Розділ 32

Розділ 32

Розділ від лиця Максима

Паша пішов, лишивши мене самого в темному підвалі, де кожен звук здався провісником небезпеки. Повітря було насичене запахом вологи, а мої думки плелись у ритмі сумнівів. Я чув, як десь у кутку шурхотіли миші, як по трубах пробігала холодна вода, але всі ці дрібні звуки губилися в хаосі, що вирував у моїй голові.

Я провів тут кілька годин, намагаючись зрозуміти, як усе могло перевернутися так кардинально. Я завжди знав, що Аня не була наївною. Вона була хитрою, гострою, ніби лезо, яке розрізає будь-яку брехню. Але щоб таким? Щоб контролювати весь цей світ, в якому я жив і який думав, що розумію?

Я пригадував її погляди — холодні, продумані, немов у неї в голові завжди було десять кроків вперед. Її мовчання, що було більш промовистим за будь-які слова. Я називав її посмішку, яка зібрала звичайною, поки не розумів, що вона бачить мене наскрізь.

Вона не просто була частиною цієї гри. Вона була її серцем. Вона керувала всім, залишаючись у тіні.

І найгірше… я навіть не помітив цього. Я відкинув голову назад, упершись у холодну кам'яну стіну, і заплющив очі. У грудях наростав тягар, який важко було назвати страхом. Це було щось гірше — усвідомлення власної сліпоти.

Я жив у цьому місці, знав його вулиці, знав, хто ким є, або, принаймні, так мені здавалося. Я чув про родину Анни, але не знав, що вона член її, про її братів, про їхній вплив. Але ніколи, навіть на секунду, не міг подумати, що вся ця можливість трималася не на них. А на ній.

Я завжди сприймав її як дівчину, яка може постояти за себе, яка не дозволяє себе образити. Але тепер... Тепер я бачив її зовсім інакше. Її неможливо було зламати.

Паша сказав, що всі її бояться. Навіть ті, хто мав би бути її союзниками. Але ж вона не виглядала загрозливою. Маленька, тендитна, наче випадковий підих вітру міг її забрати. Явував, як легко вона ховала свій погляд за зухвалою усмішкою, як іноді дивилася так, ніби знала все вперед.

І як же іронічно, що я сам не помічав очевидного.

Я навіть не був певен, що більше мене лякало — той факт, що вона була небезпечнішою, ніж я міг уявити, чи те, що вона так майстерно приховувала це.

Але що було ще страшніше…

Я почав розуміти, чому всі, хто знав її по-справжньому, готові були піти за нею до кінця.

Двері підвалу тихо рипнули.

Я підвів голову.

Анна увійшла повно, спокійно, наче знала, що цей момент належить їй тільки. У тьмяному світлі лампи її силует здавався ще гострішим, а погляд — ще холоднішим. Її кроки луною розбивали гнітючу тишу. Вона зупинилася перед мною, схрестивши руки на грудях.

— Як тобі, Максе, такий поворот подій? — її голос прозвучав рівно, без жодного натяку на емоції.

Я зміряв її поглядом, намагаючись побачити в ній ту дівчину, з якою колись зустрівся. Ту, яка сміялася зі мною на сходах у парку, жартувала над моєю незграбністю, коли я тупив й мовчки прийняла всі мої слова, ніби розбирала мене на шматки своїм уважним поглядом.

Але її більше не було. Перед мною стояла інша людина.

— Вражає, — буркнув я, намагаючись втримати контроль над собою. — Ти добре ховаєш своє обличчя.

Анна ледь посміхнулася, нахиливши голову набік.

— Тому що я вмію грати, Максе. І граю краще за тебе.

Я стиснув кулаки. Вона говорила так, ніби моя думка її не хвилювала, ніби вона просто вирішила поставити мене перед фактом і подивитися, як я зреагую.

— Я хотіла показати тобі своє інше життя, пам'ятаєш? — її голос був все таким же спокійним, але в ньому відчувалася прихована загроза. — Я попросила тебе поїхати до моїх батьків. Ти не хотів. І це мені зараз на руку.

Вона зробила крок ближче, і відстань між нами скоротилася до небезпечного мінімуму.

— Але знаєш, що найцікавіше? Тепер ти будеш працювати на мене, крисою.

Я відчув, як моє тіло напружилося.

— У тебе є вибір, — продовжила вона, нахиляючись трохи ближче. — Або ти стаєш моїми очима й вухами в оточенні Орлова…

Вона витримала паузу.

— Або тобі кінець.

Вона говорила це так буденно, наче обговорювала, яку каву сьогодні випити. Я повільно видихнув, змушуючи себе спокійно.

— І що, якщо я відмовлюся? — запитав я, випробовуючи межі.

Анна лише зітхнула й опустила погляд, ніби я змусив її розчаруватися.

— Тоді я буду змушена зробити те, що маю зробити.

Очі ці знову зустрілися з моїми, і вперше за весь час стало мені дійсно страшно. Бо в них не було ані злості, ані ненавісти. Там була лише рішучість. Рішучість, яка не знала жалю.

Я вдивлявся в її очі, шукаючи там хоча б натяк на жаль. Шукав хоч крихту сумніву, вагань… Але нічого. Порожнеча.

Вона не блефувала.

Її обличчя залишалося спокійним, майже байдужим. Якби я не знав, що переді мною стоїть дівчина, яку я колись вважав своєю, то міг би подумати, що вона і справді не відчуває нічого. Ні жалю, ні сумнівів, ні навіть задоволення від того, що загнала мене в кут.

Я стиснув зуби. У грудях вирувала злість, змішана з гірким усвідомленням того, що я програв у цій грі ще до того, як зрозумів, що в неї граю. Мені хотілося сперечатися, хотілося кинути їй у відповідь якусь різкість, щоб побачити хоч якусь реакцію. Але я зробив глибокий вдих, змушуючи себе прийняти реальність.

Вона дала мені вибір. Вибір без вибору.

— Гаразд, — тихо сказав я.

Анна не здивувалася. Ніякого тріумфу в її погляді, ніякого полегшення. Лише легке кивання, ніби я просто виконав те, що вона і так очікувала від мене. Як добре вона мене знає? Чи справді була впевнена, що я не піду на відчайдушний крок, чи просто знала, що страх перед нею сильніший за мою гордість?

Вона повернулася до дверей і вже майже вийшла, коли різко зупинилася й кинула через плече:

— Якщо надумаєш мене зрадити, ти помреш перш, ніж встигнеш це усвідомити.