Розділ 29

Розділ 29

Від лиця Ані

Я закрила очі, намагаючись зібратись, але всі думки зводилися до однієї — я повинна врятувати його. Я повинна була знайти його і зробити все, щоб не втратити. Кожна секунда тягнулася безкінечно, наче чимось важким затискала моє серце. Паша був у небезпеці, і я повинна була діяти. Не можна було зволікати.

Я набрала номер Влада, і коли почувся його голос, здавалося, що він одразу відчув моє хвилювання.

— Аня, що сталося? Ти в порядку?

— Влад, мені потрібна твоя допомога, — я намагалася говорити спокійно, але в голосі все одно пробивалася паніка. — Паша… Паша в небезпеці. Я отримала відеоповідомлення. Його тримають. Він у кайданках, побитий. Я повинна забрати його до світанку. Він ще живий, але я не знаю, скільки часу в нього є.

Влад миттєво зреагував. Я могла почути, як він затамовує подих, а потім чітко і без зайвих питань сказав:

— Я приїду. Залишайся там, не рухайся, я буду через кілька хвилин. Ми це зробимо разом.

І хоча його слова були спокійні і впевнені, я знала, що він також не готовий до цього. Можливо, він не боявся, але я відчувала, як він переживає за мене.

Через кілька хвилин я почула стукіт у двері. Моє серце забилося швидше, і я миттєво підскочила з місця. Це був він. Влад. Він не заставив себе довго чекати.

Я відчинила двері, і переді мною стояв мій брат. Його обличчя було серйозне, але в очах горіла рішучість, яка давала мені силу. Він не питав, що сталося, просто зайшов, не знімаючи пальта.

— Що нам треба робити? — його голос був спокійним, але в ньому звучала сила, яку я так цінувала.

Я подивилася на нього, намагалася зібрати свої думки. Вже не було часу на довгі роздуми, але мені потрібно було дати йому зрозуміти, що від нас залежить більше, ніж просто порятунок Паші.

— Ми маємо діяти швидко. Я не знаю, де його тримають, але знаю, що потрібно знайти це місце до світанку, — я глибоко вдихнула, намагаючись взяти себе в руки. — Паша не просто полонений. Він може бути тією ланкою, через яку вони хочуть нас зламати. Нам потрібно знайти це місце і забрати його.

Влад, не відповідаючи, лише кивнув, і я побачила, як він дістав зі своєї сумки мапу. Це була мапа міста, але вона була позначена різними точками — ймовірно, його джерела мали інформацію про місця, де може перебувати Паша.

— Ми спробуємо перевірити ці локації, — сказав Влад. — Я візьму людей, але тобі треба залишатися осторонь. Не бери участі в цій операції, зрозуміла?

Я відчула, як у мене стискається горло. Я не могла дозволити йому йти самотужки. Паша — це не просто хтось для мене. Це моя любов, моя підтримка, і я не могла залишити його в такій ситуації.

— Я йду з тобою, Влад, — моя відповідь була вперта. — Це мій вибір, і я буду разом з тобою, навіть якщо це небезпечно. Я не можу сидіти і чекати, поки хтось інший врятує його.

Влад подивився на мене довго, немов вагаючись, чи правильне це рішення. Але він знав мене добре. Знавав, що я ніколи не дозволю собі залишити когось, кого люблю, навіть якщо це означає ризик для мене.

— Добре, — сказав він нарешті. — Але ти повинна бути готова. Якщо ми йдемо, то тільки разом.

І так, з цією обіцянкою, ми вирушили разом, щоб знайти Пашу і врятувати його. Але в той момент я не знала, що чекає нас попереду. Чи встигнемо ми до світанку? Чи зможемо забрати його живим? Всі ці питання залишались в моїй голові, але я мала лише одне рішення: діяти, не зупинятись.

Ми сіли в машину, і дорогою до місця, де могли тримати Пашу, в мені не залишилось місця для сумнівів. Моє серце билося швидко, і здавалось, що кожна вулиця, кожен поворот ведуть мене в невідомість. Але я не була налякана. Боятися — це не було для мене.

Влад дивився на мене, і я могла побачити в його очах питання, які він не наважувався задати. Він, як завжди, був обережним, намагаючись оцінити всі можливі ризики, перш ніж зробити крок.

— Аня, нам треба бути обережними. Ми не знаємо, що чекає на нас там, — почав він тихо, дивлячись на мапу. — Ти впевнена, що хочеш це зробити? Ти не уявляєш, на що вони здатні.

Я повернулася до нього, не знімаючи погляду. В серці було так багато емоцій, але я трималася. Це не був час для слабкості. Я не могла дозволити собі сумніви.

— Влад, ти не розумієш, — сказала я різко. — Вони не знають, на що здатна я, і хто я така. Вони не розуміють, що я — головна фігура на цій дошці. Я — та, яка вирішує, хто житиме, а хто ні. Ти не розумієш, що вся ця гра, яка зараз розгортається, — це моя гра. Я можу вирішити, чий кінець настане і чий — ні.

Влад, здається, був здивований моїми словами, але я бачила, як він починає розуміти, що я не просто жертва обставин. Я — керівник, я — сильна, і я більше не дозволю нікому грати зі мною. Я не була тим, кого можна було перемогти так просто.

— Аня, — почав він знову, його голос був спокійним, але в ньому звучала повага, яку я не чула давно, — ти справді віриш, що це твоя гра?

Я глибоко вдихнула і кивнула. Я була вперта. Я не мала іншого вибору. Все, що я зробила до цього моменту, було підготовкою до цієї гри, і тепер я була готова поставити все на карту.

— Так, Влад. Це моя гра. Я вирішую, кого залишити в живих, і кому я дозволю зникнути з цього світу. І я не дозволю нікому, навіть тобі, заважати мені в цьому. Я йду за Пашею, і я заберу його. А якщо вони думають, що можуть мене зламати, то це буде їхня найбільша помилка.

Влад мовчав кілька секунд. Мабуть, він намагався зрозуміти, що сталося зі мною. Як я стала такою? Але я знала відповідь. Це було все, що я пережила. І тепер я була готова не просто захищати своїх близьких, а й робити все, що потрібно, щоб врятувати їх.

Ми досягли місця. І я знала, що час для вагань минув. Це була моя гра, моя битва, і я не дозволю їй закінчитися по-іншому, ніж я того хочу.