Розділ 27

Розділ 27

Від лиця Ані

Минуло вже майже місяць з того дня, коли Паша зробив мені пропозицію. За цей час наше життя змінилося. Ми жили разом, як справжня пара, і кожен день був повний маленьких моментів, які робили нас щасливими. Паша став для мене такою надійною опорою. Він підтримував мене у всьому: коли я проводила майстер-класи для дітей, завжди допомагав з прибиранням або просто був поруч, коли я втомлювалася від роботи.

Знаєш, раніше я постійно думала про минуле, про те, що було зі мною. Але тепер усе змінилося. Поряд з Пашею я почала відчувати себе впевненіше, не боялася думати про майбутнє. Його увага і турбота заповнили ті порожні місця, які колись були в моєму серці. Паша не просто казав, що любить — він доводив це кожним своїм вчинком. Його посмішка, його уважність, його щирість — все це робило наші дні особливими.

Він такий спокійний, мрійливий, а я… я, мабуть, його доповнюю своєю енергією і завзятістю. Ми прекрасно уживаємось, немов дві половинки одного цілого. Разом ми будуємо плани на майбутнє: хочемо подорожувати, відкривати для себе нові місця, а найголовніше — створювати затишок і любов у нашому спільному житті. Мої друзі та рідні бачать, як ми дивимося одне на одного — з ніжністю і щирою турботою. Кожен день з ним для мене — це нагадування про те, як я стала щасливою.

Але ніхто з нас не знав, що в один момент наше життя зміниться, я не знала, що в один день я втрачу одну рідну людину, і буду за один крок, щоб втратити другу...

*****

Одного дня, коли я збиралася додому після чергового заняття з дітьми, мій телефон задзвонив. На екрані засвітився знайомий номер — телефонував Влад, мій брат.

— Аню, ти вдома? — його голос був напруженим, тривожним.

Я одразу ж насторожилася. Щось сталося.

— Так, я вже збираюся. Що трапилось? — запитала, ще навіть не усвідомлюючи, що мене чекає.

— Паша і Тарас… потрапили у аварію. — зітхнув Влад. — Травми дуже тяжкі.

Серце відразу закололося в грудях. Я не могла дихати. Паша? Паша в лікарні?

— Що з ними? Що з Пашею?! — видихнула я, відчуваючи, як кров приливає до голови.

— Паші дуже погано. Його сильно поранило, оперують… Але з ним все ще в тяжкому стані.

Я слухала і не могла повірити, що чую. Мене охоплювала паніка. Паша — мій Паша. Що з ним?

— А… а що з Тарасом? — ледь змогла запитати я, коли в голові з’явилося ім’я мого брата.

— Тарас… — у слухавці пауза. Тривала. — Тарас помер на місці. Він загинув…

Світ навколо затремтів. Мене вдарило, неначе хтось прибив до стіни. Я не могла повірити. Тарас… мій брат. Він же був з Пашею. Як так могло статися? Як він міг загинути?

— Ні… ні, — прошепотіла я, відчуваючи, як все тіло починає тремтіти. — Ні, це не може бути правдою.

— Аня, я… я зараз в лікарні. Можеш приїхати? Пашу зараз оперують, але я не знаю, як все буде далі. — Влад почав говорити швидко, його голос став тривожним. — Ти потрібна тут.

Я стояла на місці, слухаючи ці слова, і не могла зрозуміти, що сталося. Все ніби розвалилося в одну мить. Паша… Тарас… Як так? Чому?

— Я їду зараз. Чекай мене. — Мій голос був твердим, хоча всередині все розривалося від болю.

Коли я приїхала до лікарні, я ледь повзла до операційного відділення. Я була ніби в іншому світі — все, що відбувається навколо, злилося в одну безперервну пелену болі.

Кілька хвилин і ми з Владом мовчки стояли біля дверей операційної, де Паша зараз був під загрозою. Влад нервував, дивлячись на двері операційної, а я відчувала, як мій світ розвалюється на частини. Я могла лише стояти і дивитися, але нічого не змінювалося — нічого не змінитися.

Раптом Влад глибоко зітхнув і, наче вирішив сказати важливе слово, повернувся до мене. Його погляд був серйозний, рішучий.

— Сестро… ти маєш вийти з тіні. — Він говорив повно, але з твердим виразом обличчя. — Ти не можеш дозволити собі залишитися тут, у цьому всьому. Ти повинна взяти все у свої руки, керувати разом усім зі мною. Тарас був твоєю правою рукою, але всі завжди вважали його головним. Але це неправда. Ти була головною. Завжди. І тепер ти повинна показати все, що це ти була і є головною.

Його голос звучав цілком впевнено, наче він точно знає, що каже. Я слухала, і від кожного його слова моє тіло сковувалося все сильніше. Я не могла зрушити з місця, не могла повірити в ті слова.

— Тараса вбили… — продовжив Влад, і його голос став тихішим, більш хрипким. — А Паша… його поранили в аварії. Я впевнений у цьому. Це було підлаштовано.

Ці слова вдарили так, наче мені вдарили по обличчю. Мій подих збився, а в грудях відлунювало дзвінке «ні».

— Що ти кажеш? Хто міг… — голос у мене тремтів. — Хто б міг таке зробити?

— Ти розумієш... — Влад спинився, його погляд став ще більш наполегливим. — Ти розумієш, що ти єдина, хто може дати відповідь. Всім. Адже Тарас був твоєю правою рукою, але тепер його немає. Ти повинна керувати. Ти не можеш просто відмовитися.

Я в голові прокручувала кожне його слово. Всі думки перемішувалися. Я знала, що у мене є обов'язок. Я розумію, що дійсно можу це зробити — керувати. Бо Тарас був моїм рідним брамом, але всі знали, що я була тією людиною, хто завжди стояв за ним, хто завжди приймав рішення.

— Я не можу… — прошепотіла я, відчуваючи, як гнів і страх переповнюють мене. — Я не хочу… Я просто хочу жити спокійно. Я просто хочу… бути щасливою.

Влад подівся на мене так, наче я ще не усвідомлюю, що він каже. Його очі були серйозними, майже суворими.

— Це не можливо, Аню. Зараз ти не маєш вибору. Всі бачать тебе як свою надію. Все чекають, що ти покажеш себе. Тарас віддав за це життя. А Паша… Паша бореться за своє. Аварію підлаштовували. Ти маєш зрозуміти це.

Збентеження і розпач наповнювали мене. Усі ці події разом були як удар, від якого я не могла оговтатися. Я відчула себе слабкою і знесиленою, наче все це не моє життя. Але я знала — це моя відповідальність. Це все тепер я.