Розділ 21

Розділ 21

Від лиця Ані

Мені здавалося, що я повільно віддаляюся від всього, що було раніше. Коли друзі пропонували прогулятися чи кудись піти, я завжди знаходила причину відмовитися. «Зайнята», — говорила я, хоча насправді навіть не могла придумати, чим би могла себе зайняти. На роботі брала додаткові зміни, сподіваючись, що зайнятість просто вимкне мої думки, що я зможу знайти спокій у виснаженні. Але навіть коли тіло було втомленим, мої думки поверталися до нього. До всього, що трапилося. До того, що він просто відмовився від мене — мовчки і без пояснень.

У книгах я шукала втечу, мріяла, що слова чужих історій відволічуть від болю. Я поринала в події, які не мали нічого спільного з моїм життям, але кожного разу вони закінчувалися, і повертався той самий біль. Серіали ставали таким же способом втечі, на деякий час я губилася в драмах, в яких не було місця для моїх переживань. Але навіть це тривало недовго. Думки не відпускали — ні вдень, ні вночі.

З друзями намагалася спілкуватися, але кожен раз в моєму голосі не вистачало щирості. Я сміялася, але сміх виходив такий беззвучний, немовби за кожним словом ховалася та думка, яку я не могла виговорити. Мені здавалося, що я ховаюся за маскою байдужості, щоб хоч якось не показувати, наскільки боляче мені всередині. Я розмовляла, але завжди залишалася осторонь, як би не намагалася підтримати розмову — думки мої вже давно були зайняті іншим.

Занурюючись у свою самотність, я поступово відійшла від всіх. Ввечері, коли була вдома, я закривалася в своїй кімнаті, намагаючись знайти спокій у самоті. Брала книги, які дозволяли відволіктися хоча б на якийсь час, але настрій не відпускав. В ті рідкі хвилини, коли не хотілося думати про нього, я дивилася серіали. Але і це було так поверхово — неначе відволікаюся на поверхню, щоб не дістатися до суті того, що відбувається зі мною.

Іноді я ще спілкувалася з друзями, але кожного разу той же результат — слово було, а зв'язку не вистачало. Вони помічали, що щось не так, але не могли зрозуміти наскільки глибоко все сидить. Я сміялася, але сміх завжди був холодним, неначе я говорила сама з собою, не дозволяючи почуттям пройти далі. Я просто намагалася втекти від себе, втекти від болю, який не вщухав ні на секунду.

Кожен день ставав новим випробуванням — потрібно було жити далі після того, як він мене залишив. Пам’ять про Макса була скрізь — у наших спільних речах, у його фотографіях, у знайомих місцях, де ми разом гуляли. Всі ці дрібниці постійно нагадували про нього. Я не могла позбутися думок про нього навіть тоді, коли намагалася сконцентруватися на чомусь іншому.

Спочатку я часто прокидалася вночі, відчуваючи порожнечу. Від спогадів серце стискалося, і я знову переживала той біль, який думала, що вже подолала. Вдень було ще складніше — я намагалася працювати, жити звичайним життям, але думки про нього все одно з’являлися. Його слова, його погляд, його байдужість — усе це почало відлунювати в моєму серці.

Тієї ночі я нарізала собі руку. Не сильно, не глибоко, але достатньо, щоб відчути, як кров повільно просочується через шкіру. Наче сам біль мав мені допомогти — перетворитися в фізичний біль, який би заглушив біль емоційний. Але це тільки посилило відчуття безпорадності.

Таня завжди була поруч, навіть коли я відсторонювалася, не хотіла ні з ким спілкуватися. Якось вона прийшла до мене і тихо спитала: «Аня, ти готова кудись прогулятися?»

Спочатку я просто мовчала. Говорити не було ні сил, ні бажання. Але Таня не відступала. Вона не випитувала, не намагалася розкрити мої рани, а просто запропонувала: «Давай просто подихаємо свіжим повітрям. Разом».

Вона мене повела. Прогулянка спочатку була не така проста. Я не знала, про що говорити, і навіть не могла зосередитися на дрібницях. Але потроху слова самі з’являлися. Спочатку ми говорили про якісь невимушені речі — про заняття, про навчання, про фільми. А потім теми ставали глибшими. Таня не питала безпосередньо про мої переживання, але відчувалося, що вона хвилюється за мене. Вона просто дозволяла мені бути собою.

Прогулянки з Танею стали частими. Вона не давала мені замкнутися в собі, а повільно допомагала мені повернутися до життя. Ми разом ходили в парки, біля річки, просто гуляли вулицями міста. Від таких спільних прогулянок я почала розуміти, що навколо мене ще є багато речей, які можуть принести радість. Спілкування з нею було легким і невимушеним. Таня вміла слухати, не наполягала на відповіді, а просто була поруч.

Поступово я почала відчувати, що дихаю легше. Біль у серці почав відступати, і я знову почала помічати світ навколо себе. Прогулянки перетворилися на відновлення, що приносило нову силу. Мої думки більше не були тільки про нього, і я почала поступово повертатися до звичайного життя — з усіма його радощами, дрібними подіями, з посмішками і навіть жартами.

Спочатку це були маленькі кроки — усвідомлення того, що я знову здатна помічати дрібниці, сміятися з жартів, розмовляти про щось позитивне. Але з кожним разом я ставала все сильнішою. Таня була поруч, підтримувала, але не намагалася взяти все на себе. Вона давала мені шанс самій знайти той баланс між собою і світом, який я втратила. І я, повільно, але впевнено, почала знову відчувати, що моє життя — це більше, ніж біль і образи.

Макс залишився лише в моїх спогадах, як частина минулого. Від нього залишився тільки шрам на руці, що нагадував про те, що я не повинна була дозволяти більше нікому заподіювати мені такої шкоди.

Але я зрозуміла — це не кінець, а новий початок. Мій початок.