Розділ 20

Розділ 20

Від автора

(Може бути шкідливо для Вашої психики)

Оля сиділа на ліжку, розслабившись після важкої розмови. Вона вдивлялася в темне приміщення, поки її погляд не зупинився на силуеті Ані, яка сиділа трохи далі — згорнувшись в себе. Спочатку все виглядало нормально, але згодом Оля помітила дивне рухання її рук.

Перший ніж, вона навіть не одразу зрозуміла, що відбувається. Ледь помітне, наче легке ковзання. Але потім... Оля зупинила погляд. Коли вона збільшилася, то помітила: на руках Ані вже були сліди крові. Спершу дрібні, ледве помітні порізи, а потім — глибші, що розповзалися темними мазками.

“Що… що вона робить?” — шоковано подумала Оля, підводячись з ліжка. Вона знала, що щось не так, і не могла залишити це поза увагою.

Телефон Ані дзвонив, спочатку легкий сигнал — Карина, мабуть. Але Аня не відповідала. Оля підійшла ближче, щоб глянути уважніше.

— Аня? — звернулася вона спокійно, але твердо.

Аня смикнулася, ніби тільки зараз помітила, що вона знаходиться під спостереженням. Вона змахнула руку і почала ховати щось за спиною.

Оля помітила це. Її очі одразу звузилися, коли вона зрозуміла, що за спиною Ані вже помітна пляма крові. Рука її вже була в темних краплях.

— Що це у тебе? — запитала Оля, підходячи ближче, знову звертаючи увагу на Аніні руки.

Аня намагалася відкинути кров’яний шрам, ховаючи його далі від очей. Але Оля була уважною, і її погляд проник крізь маску.

— Аня, подивись на мене, — сказала Оля тихо, але твердо. Вона знала, що це важливо.

Аня неохоче підняла очі, але руки намагалась заховати за спину. Кров все ще капала з ран.

— Покажи руки. — Оля наблизилася ще ближче, простягнувши руку до її рук.

Аня мовчала, не відповідаючи, лише стримуючи хворобливе здригання. Її обличчя напружене, очі все ще розширені від страху, але глибокі рани вже відкривалися перед Каті.

— Що ти робиш? Що трапилося? — Оля вже більше не могла стримуватись. Її голос став м’якшим, але наповненим турботою.

Аня ж і далі сиділа мовчки, тримаючи руки притиснутими до себе. Вона ніби була там, але водночас зовсім у іншому місці, де біль і страх затисли її зсередини.

Телефон продовжував дзвонити "Карина" — невдовзі Оля сама набрала її. Вона все ще дивилася на Аню, намагаючись зрозуміти, як допомогти.

— Де Аня? — запитала Карина на іншому кінці зв’язку.

— Вона на ліжку, — відповіла Оля, приглядаючись уважніше. — Що з руками? Вона щось ховає за спиною.

На іншому кінці трубки паніка. Оля побачила, як Аня притиснула щось міцніше до себе, наче відштовхуючи те, що мало бути предметом її допомоги.

— Покажи руки, Аня. — голос Каті став м’якшим, майже як шепіт, але дуже наполегливим. Вона вже бачила, що за цим стоїть, і знала, що далі має діяти швидко.

— Що ти приховуєш? — голос Каті звучав вже з нотками тривоги, коли вона простягнула руку до Ані.

Оля спробувала знову підвестися ближче, щоб взяти руки Ані в свої. Але Аня раптово відсмикнулася, відчувши наближення чужого дотику. Її очі вже були наповнені відчаєм і страхом, а пальці стислися в кулаки.

— Не підходь! — прокричала Аня голосом, який навіть вона сама не впізнала. Вона відсунулась, намагаючись триматися подалі, ніби втекла у свій власний маленький світ. — Я сама... я справлюсь!

Оля збентежено зупинилася, не знаючи, як діяти далі. Вона бачила, як руки Ані тремтіли, її обличчя скривилося від болю. Але замість того, щоб заспокоїтися, Аня просто занурилася ще більше у свій внутрішній хаос. Вона намагалась сховатися, відгородитися від усього навколо.

— Аня, будь ласка, зупинись! — закликала Оля, намагаючись втримати її увагу. — Ти не одна, ми можемо допомогти тобі!

Але Аня була вже далеко. Вона закрила вуха руками, немов намагалася втекти від чужих слів і доброти, що, здається, тільки ще більше дошкуляла. Вона вгамовувалася у власному болю, істерично шепотіла під носом слова, які здавалися тільки їй зрозумілими.

"Залиште мене… я не хочу нічого чути…" — вона повторювала це знову і знову, наче якась стіна відгороджувала її від усього зовнішнього світу.

Оля стояла, нічого не кажучи, дивлячись на подругу, яка буквально руйнувалась на її очах. Вона не знала, як вдіяти, як допомогти, але серце стискалося від того, що Аня стала настільки закритою для всіх.

Телефон все ще дзвонив — Карина, мабуть, турбувалася і нервувала. Але Оля не могла відповісти зараз, не могла піти проти волі Ані. Вона тільки спостерігала, як подруга втрачала себе.

Карина влетіла в кімнату, її очі були тривожними і розгубленими. Побачивши подругу з закривавленими руками, їхні серця стислися від жаху.

— Аня! Що ти зробила? — вигукнула Карина, підходячи ближче, але дівчина відсмикнула руки, не дозволяючи ні кому доторкатися до себе. Її очі, все ще зі слізьми, були сповнені ненависті до самого дотику.

— Заберіть від мене це! Не треба! — хрипким голосом прошепотіла вона, відводячи руки вбік, немов відчувала найбільше зло в кожному наближенні чужих рук.

Оля підійшла обережно, але Аня відразу ж відсунулась, дивлячись на неї з недовірою. Ніж у її руці був ховатися. Оля зафіксувала це і зрозуміла, що їй треба діяти інакше — не прямо, не силою, а поступово, з обережністю.

— Аня, будь ласка... дай мені твої руки. Ми хочемо допомогти тобі, не зробити тобі боляче, — промовила Оля м’яко, намагаючись переконати, але її слова просто розбивалися об стіну відчаю, що Аня створила навколо себе.

— Не хочу нічого чути... Залиште мене в спокої! — різко крикнула Аня, ховаючи руки за спиною.

Карина підійшла з іншого боку, спокійно, але твердо. Вона намагалася заспокоїти подругу, підтримати її, але розуміла, що це непросто. Її погляд був лагідним, але вимогливим: