Розділ 10

Розділ 10

Від лиця Ані

На наступний ранок я прокинулася від легкого стука у двері. Карина, як завжди, була пунктуальною.

— Ну що, готова? — вона заглянула до кімнати, тримаючи чашку кави.
— Та ні, дай хоч одягнутися, — усміхнулась я, потягнувшись.

Через кілька хвилин ми вже прийшли до університету. Ранок був прохолодним, але свіже повітря трохи приводило до них. Карина жваво розповідала про свій ранок і щось жартувала про нашу вчорашню прогулянку, але я слухала лише впіввуха. Думки постійно повернулися до Саші та Макса.

Саша… Його слова ще боліли. Але найбільше болило те, що все після цього я досі його любила. Чи любила? Чи це просто звичка?

А Макс… Здавалося, що він був зовсім іншим. Легкий, відкритий, завжди готовий підтримати жарт чи завести нову розмову. Але я знала, що не можу так просто дозволити собі щось нове, поки не розберусь із минулим.

— Ань, ти чуєш мене взагалі? — Карина легенько штовхнула мене в плече.
— Що? Ой, пробач. Задумалась, — я намагалась зібратися.

— Ти точно про Сашу думаєш, — її голос був ледь докірливим. — Або, можливо про вас з Максом вчора?

Я не відповіла. Ми дійшли до аудиторії, і я намагалася зосередитись на лекціях, але вийшло погано. Думки про обох хлопців переслідували мене.

Після пар ми пішли на роботу. Карина, як завжди, була енергійною і впевненою, а я відчула, наче перебуваю в двох світах одночасно. Макс працював десь в іншій частині офісу, і я не була впевнена, чи хочу його бачити, чи ні.

Думки кружляли в голові. Саша, Макс… Відповідальність, відчуття, і те, що дійсно робить мене щасливою.

Коли ми зайшли до офісу, першою людиною, яку ми побачили, був Макс. Він сидів за столом, щось читаючи на планшеті, але почув наші кроки і підняв голову.

— О, от і мій нападник з парку, — з удаваною образою сказав він. — Ніс ще досі болит. Можливо, це був план, щоб залишити мене беззахисним?

Я скосила на нього очі, намагаючись схопити усмішку.

— Я випадково, Макс. Не перебільшуй, ти сам змішив мене! — відповіла я, ставлячи сумку на стілець.

— Випадково, кажеш? От якби я теж випадково пролив на тебе каву, ти б це так просто прийняла? — продовжував він із усмішкою, але в його очах блищали доброзичливість і гумор.

— Давай не будемо перевіряти, добре? — я теж усміхнулась і взялася діставати матеріали для роботи.

Ми сіли за проект, і атмосфера змінилась. Обговорюючи кожну деталь буді

— Аня, а ти уявляєш, як ці діти будуть бігати по коридорах? Думаю, їм потрібен справжній майданчик на даху! — Макс захоплено жестикулював, намагаючись пояснити свою ідею.

— На даху? Щоб вони зламали руки-ноги? — я здивовано підняла брови, намагаючись не засміятися.

— Ні, ну ти що! Все обгородимо, зробимо безпечно! Головне, щоб діти відчували свободу й радість, — відповів він, явно виявляючи картину в голові.

— Це гарна ідея, але давай подумаємо реалістично. Почнемо з майданчика у дворі, а потім, якщо кошторис збільшиться, додамо твою "дахову мрію", — я кивнула, повертаючись до креслення.

Макс уважно дивився на мене, сидячи навпроти, з легкою усмішкою на обличчі. Я ж, схилившись над кресленнями, намагалася пояснити свою ідею так, щоб він зрозумів усі нюанси.

— От дивись, — почала я, показуючи на ескіз. — Ось тут, із південної сторони, ми маємо зробити великі вікна. Це забезпечити дітям достатньо природного світу протягом усього дня.

Макс кивнув, але, здавалось, більше був зосереджений не на кресленнях, а на мені.

— Добре, а якщо вікна тут, як ти кажеш, то як це вплине на систему опалення? — запитав він, трохи нахилившись ближче.

Я подивилась на нього і трохи подумавши, відповіла:

— Це теж важливо врахувати. Але якщо ми використовуємо сучасні енергоефективні склопакети, то зможемо мінімізувати втрати тепла. А ще... — я показала пальцем на іншу частину креслення. — Ось тут, з північної сторони, ми зробимо менші вікна, щоб не втратити тепло, але забезпечити вентиляцію.

— Тобто ти пропонуєш використовувати природну вентиляцію? — перепитав він, трохи схиливши голову.

— Так, частково, — підтвердила я. — Плюс сучасна система клімат-контролю. І ще одне...

Я підняла погляд на Макса, і помітила, як він із цікавістю слухає, ніби я викладаю урок.

— Що? — усміхнулась я.

— Нічого, просто... ти так пояснюєш, ніби ти вчителька, а я твій учень, — засміявся він.

— Ну, якщо ти все одно поводишся як учень,

Макс засміявся, а я продовжила:

— А тепер уважно дивись. Тут важливо продумати, щоб простір був не тільки світлим, а й зручним для дітей. Наприклад, зона для ігоря повинна бути ближче до головної зали, але відокремленою перегородкою, щоб не заважати тим, хто займається навчанням.

— І чому ж я раніше не помічав, яка ти... ну... — Макс задумався над словом.