Розділ 9

Розділ 9

Від лиця Ані

Я прийшла додому після роботи, втомлена і роздратована. В голові крутилися думки про все, що сталося за день: тренінг, нові проєкти, переписка з п'яним Максом… Але щойно я роззулась і зайшла до кімнати, телефон задзвонив. Це був Саша.

Я зітхнула і натиснула «Прийняти».

— Алло, — сказала я тихо, готуючись до розмови.

— Аню, ти взагалі хоч розумієш, як сильно я стараюсь для нас? — його голос звучав напружено, навіть з якоюсь злістю. — Ти така невдячна! Тобі від мене тільки гроші потрібні!

— Саша, ти що? Що ти таке кажеш? Це неправда… — мій голос почав тремтіти.

— Та невже? А що ще ти від мене хочеш? Любов? Увагу? Я і так даю тобі все, що можу! А ти... Ти просто не цінуєш мене! — перебив він, не давши закінчити.

— Але ж я люблю тебе… Я справді люблю, — ледь не шепотіла я, сльози вже почали повільно котитися по моїх щоках. — Чому ти так говориш?

— Любиш? Це твоя любов? Ти навіть не розумієш, як мені важко! Ти просто не розумієш мене! — його голос ставав гучнішим.

Я намагалася пояснити, знайти потрібні слова, але він не слухав. Кожен мій аргумент він відкидав, кожна моя спроба донести свої почуття розбивалася об стіну його претензій. Мої сльози? Вони його не цікавили. Він продовжував говорити, не звертаючи уваги на мій стан.

— Саша, це ти зараз несправедливий... Ти навіть не слухаєш мене! Я жодного разу не просила від тебе чогось надзвичайного! Все, що я хотіла — це бути з тобою, щоб ми розуміли одне одного! — мої слова звучали безсило.

— Ти завжди говориш про любов, а насправді... Ти ніколи не була поруч, коли я цього потребував. Ти навіть не помічаєш, як важко мені!

— Тобі важко? А як же я? Саша, я теж людина, я теж маю почуття! Але щоразу, коли я намагаюся поговорити, ти просто перекладаєш усе на мене! — моє терпіння почало здавати.

— Може, тобі взагалі нічого не потрібно? Тоді чому ти досі зі мною? — він кинув це з гіркотою.

На мить я замовкла, вдихаючи повітря, яке здавалося важким. Потім я тихо, але твердо сказала:
— Мабуть, ти маєш рацію. Я дійсно не повинна більше бути з тобою. Це неправильно. Якщо все, що ти бачиш у мені — це невдячність, то, може, нам варто закінчити це?

— Що ти хочеш сказати? — його голос раптом змінився, у ньому з’явилась нотка тривоги.

— Те, що ти чув. Ми більше не разом. Каблучку я відправлю тобі поштою. Або викину. Мені вона не потрібна. Нічого від тебе не потрібно. Прощавай, Саша, — сказала я і натиснула кнопку завершення дзвінка.

Кинувши телефон на ліжко, я заплакала. Сльози текли одна за одною, змиваючи накопичений біль і образу. Я обхопила себе руками, намагаючись заспокоїтись, але це було неможливо.

Через кілька хвилин до кімнати зайшла Карина. Побачивши мене в такому стані, вона одразу підійшла, присіла поруч і обійняла.
— Аню, що трапилось? Розкажи... — її голос був м’яким, співчутливим.

Я лише зітхнула, спробувавши зібратись із думками, але сльози не припиняли литися. Карина обійняла мене міцніше, тримаючи за плечі. Її теплий погляд змушував трохи розслабитись, але в горлі все ще стояв клубок.

— Аню, ти можеш мені розповісти. Я ж тут, поруч, — сказала Карина, тихо, ніби боялась ще більше мене засмутити.

Я вдихнула глибше, намагаючись заспокоїтись хоч трохи.

— Це... все через Сашу, — прошепотіла я, витираючи сльози рукавом.

— Що він зробив цього разу? — Карина примружилась, її голос звучав обурено.

— Він знову почав звинувачувати мене у всьому: що я його не ціную, що мені потрібні лише його гроші... А потім сказав, що я його не люблю. Навіть коли я казала, що люблю, він... навіть цього не почув, — сльози знову почали котитись, але цього разу я намагалася стримуватись.

Карина зітхнула, її обличчя стало серйозним.

— І що ти йому відповіла?

— Я... Я не витримала. Сказала, що це все. Що ми більше не разом, і я відправлю йому каблучку назад. А якщо не потрібна, то викину її. Карин, я більше не можу так... — я похитала головою, відчуваючи, як грудна клітка стискається.

Карина схопила мою руку й подивилась мені прямо в очі.

— І правильно зробила. Аню, я це давно говорила. Ти ж не його власність. Ти сильна, розумна, красива — ти заслуговуєш на того, хто справді тебе любить і поважає.

— А якщо я помилилась? Якщо це все ще можна було виправити? — я тихо запитала, не дивлячись їй у вічі.

— Аню, подумай сама: скільки разів ти намагалася щось виправити? Скільки разів ти йшла назустріч? А він? Постійно перекладав провину на тебе. Це не любов. Це контроль, — Карина трохи підвищила голос, але швидко повернула спокійний тон. — Ти заслуговуєш більшого.

Я мовчала. Її слова були такими болючими й правдивими водночас.

— А тепер слухай мене, — сказала Карина, підводячись і тягнучи мене за руку. — Йдемо, вип’ємо чаю і поговоримо про щось приємніше. Життя не закінчується на Саші.