Розділ 8

Розділ 8

Від лиця Максима

Я дістав телефон і написав Богдану та Валіку:

«Залетайте до мене, пацани. Одна класна дівчина дала мені свій інстаграм — точно варта вашої уваги».

Відправивши повідомлення, я усміхнувся сам до себе. Через кілька хвилин прийшли відповіді.

Богдан: «Ого, може це та сама Аня, яку ти весь час згадуєш?»
Валик: «Ну що, покажеш нам, або це якась секретна місія?»

Я усміхнувся і написав: «Приходьте — самі побачите».

Вони швидко підтвердили, що скоро будуть. Я взяв переглядати проект, над яким ми працювали з Анею. Але думки постійно повертались до тренінгу, до того, як ми сміялися, жартували та грали у різні завдання разом. Кожен момент з нею здавався таким легким і природним, наче ми вже давно знали один одного.

Особливо запам’яталася та хвилина, коли я ненароком сказав щось безглузде, і Аня, усміхаючись, підколола мене, підкреслюючи червоний відтінок на моєму обличчі. Мені було важко стримати сміх, і я вже відчував, як очі людей навколо нас слідкували за нашими обміном репліками. Вона була чимось новим для мене — невимушеною, цікавою, і водночас дуже загадковою.

Думка про неї постійно кружляла у голові. Мої пальці мимоволі стукали по столу у ритм тих смішних моментів. Кожен її жест, кожна посмішка — усе це було так близьким, так природним, що я вже починав розуміти, чому Карина була так впевнена, що нам варто бути разом.

Але я не був готовий ще до таких змін. Саша — це було те, що тримало мене на місці. Хоч і не все було гладко, але я продовжував переконувати себе, що все владнається. А поки що я насолоджувався кожною хвилиною, проведеною з Анею, навіть якщо це було лише під час роботи чи тренінгу.

Я зітхнув, відкинувшись на спинку стільця, і посміхнувся сам собі. Це було лише початком чогось нового.

Хлопці зразу як прийшли почали переглядати мій телефон, а точніше профіль Ані. Богдан прискіпливо вдивлявся в кожне фото, трохи хихикаючи.

— Ну, виглядає симпатично, — прокоментував він, перегортаючи сторінку.

— Симпатично? Ти серйозно? — Валик підняв брову. — Дивись, скільки емоцій на фото. Здається, вона не лише гарна, а й весела.

Я подивився на них обох, тримаючи в руках телефон:

— Так, у неї є своя особливість. Але не забудьте, що ми зараз говоримо про дівчину, яка дала мені свій інстаграм, а не якусь там просто знайому.

Богдан усміхнувся:

— О, ви з нею точно проводите багато часу раз так вирішила тобі довіритись.

Валик продовжував переглядати фотографії:

— Ну, я б сказав, що ви б класно виглядали разом. Не те, що якийсь мій варіант.

Ми всі засміялись, але думки в голові не давали спокою. Аня залишала свій відбиток навіть у таких дрібницях, як цей вечір із друзями.

Хлопці вже добряче напились. Богдан з Валіком відпивали по черзі, сміялись і жартували. Я сидів навпроти них, дивлячись у екран телефону. Аня виставила свою історію — звичайний зимовий краєвид з ялинкою, прикрашеною гірляндами.

— Ну що, друже, — Богдан хитро підморгнув, — коли напишеш їй щось цікаве?

Я посміхнувся і кинув вогник під її історією. «Дякую», — прийшло повідомлення миттєво.

— Ого, швидко! — Валик підняв брову. — Що вона написала?

— «Дякую» — коротко і по суті.

Богдан ухмильнувся:

— Ну, не схоже на якийсь довгий романтичний діалог. Напиши щось ще, цікаве!

— Хлопці, ми вже занадто перебрали, — зауважив я, відправляючи ще одну відповідь. — Давайте краще про роботу поговоримо, поки ви тут мене не переконали відправити щось несерйозне.

Богдан засміявся:

— Що ж, цей вечір явно не про роботу. Але, можливо, він стане ще цікавим.

Валик підхопив:

— Хто знає, можливо, зараз найкращий час для несподіванок.

Хлопці вже п’яні заснули на дивані. Я ледве тримався на ногах, але не міг відпустити думки про неї. Відкрив телефон і побачив, що Аня все ще в мережі.

«Чому ти така сумна останній час? Щось з нареченим?» — написав я.

Миттєва відповідь:

«Та тут не зрозуміло, що в нас взагалі. Я вже не витримую».

Я кілька секунд вагався, а потім відправив ще одне повідомлення:

«Може, час закінчувати все? Не здається тобі, що поряд є хтось краще?»

Через кілька хвилин відповіді не було. Але потім прийшло її повідомлення:

«На себе намікаєш?»

Посмішка трішки скривила мої губи. Відповів:

«Можливо».

Відповідь була майже миттєвою:

«Макс, я не знаю. Це складно все».

Я подумав і написав: