Розділ 6

Від лиця Макса

Я прокинувся в напівтемній кімнаті, голова все ще боліла. Ковдра, яка обгорнула мене, не могла зігріти. Шум за вікном був дратівливим, але мої думки були кудись далеко. Знову було це відчуття — вона була тут. Аня. Та сама дівчина, яка заполонила мої думки.

Пам'ять про сон все ще тримала мене в своєму полоні. Ми гуляли по парку, де було тихо і лише ледь помітні звуки шурхотіли під нашими ногами. Її очі змінювали колір: спочатку зелений, потім сірий, а потім — карий. Вона була такою легкою, такою вільною.

— Чому ти завжди така далека? — прошепотів я, обіймаючи її,відчуваючи тепло її рук на своїх. Аня злегка відхилилась назад, дивлячись мені прямо в очі.

— Тому що мені здається, що ти боїшся відкритися повністю, — відповіла вона з легким усміхом. Її губи були пухкі й м’які, і я не міг стримати себе. Я поцілував її.

Кожен дотик був ніжним, але таким реальним, що моє серце відбивалося в такт її диханню. Ми стояли так, ніби весь світ зупинився — тільки ми. Мої пальці ковзали по її спині, а вона відповідала тим самим. Це було ніби вир у тумані, де всі думки і переживання зникали.

— Ти не знаєш, що робиш зі мною, — прошепотів я, коли ми відділились на мить.

Аня лише усміхнулась, її погляд став трохи серйознішим.

— Можливо, це саме те, що ти шукаєш, — сказала вона.

Моє серце стискалося від її слів. Я нічого не відповів, тільки притиснув її до себе ще сильніше. І раптом мої обійми стали повільнішими, а сон почав розсипатися. Я прокинувся в тій же темряві кімнати, з важким диханням і почуттям, що все ще було поруч. Голова все ще боліла, а думки блукали десь у напівсні. Було важко сконцентруватися на чомусь конкретному. Думки про Аню все ще крутилися в голові — той сон здавався таким реальним, але все ж був лише частиною ночі. Але я знав, що треба вставати. Життя не чекало.

З кожним ковтком ранкової кави мій стан ставав трошки кращим. Хоча залишалося відчуття незавершеності, наче щось важливе було загублено десь у темряві сну. Я схопив телефон з ліжка і миттєво відкрив повідомлення від хлопців. Вони писали про мої сни з Анею — якась абсолютно неймовірна вигадка, але в цей момент вона здавалася чимось більш реальним. Усмішка з’явилася на моєму обличчі, хоча й була швидко пригнічена думками, які вже почали снуватися у голові.

— Дурні, — написав я злегка роздратовано, відправляючи повідомлення.

Хлопці миттєво відповіли:

— Та ні, ти сам казав, що це було незабутньо.

Я знову зітхнув, відправивши ще один смайл — мовляв, вони вигадують занадто багато. Але всередині щось тріпотіло — наче вони трохи праві. На екрані з’явилося повідомлення від Богдана:

— "Макс, ну ти серйозно! Твоя Аня в тих снах була просто бомба! 18+ піпець!"

Я скривився, відчуваючи, як щоки червоніють. Відправив коротке смайлик з піднятим пальцем.

— "Ти сам там був?" — відповів я, намагаючись зберігати спокій.

— "Не те щоб сам, але близько. Знаєш, як це: бачиш тільки найкраще. Вона справді не відпускає навіть у снах!" — продовжував Богдан.

Я зітхнув і відповів:

— "Давайте не будемо таке писати, хлопці. Ви жартуєте."

Але Валік вирішив підкинути ще більше:

— "Та ти не думай! Просто цікаво було, як ти сприймеш. Але якщо серйозно — Аня виглядає, як зголоднілий тигр у тих снах! Усе її тіло — як магніт!"

Я обійняв голову руками, відповівши:

— "Досить! Випишіть свої фантазії кудись в інше місце. Це не серйозно."

Богдан і Валік ще деякий час обмінювалися повідомленнями, де описували Аню як «ідеальну» і «незабутню». Моя голова буквально розривалася від цих слів. Але що б я не казав, хлопці продовжували сміятися й надсилати нові повідомлення.

Я натиснув кнопку вимкнення екрану, сподіваючись, що хоч так вдасться зупинити цей безкінечний потік їхніх жартів. Погляд мій невільно впав на вулицю через вікно. В голові ще вирували думки про сніжні повідомлення від хлопців, але хочеться було просто втекти від цього хаосу.

Я вийшов на прогулянку. Повітря було холодним, але свіже, і кожен вдих додавав трохи ясності моїм думкам. Через 10 хвилин неспішного кроку я опинився біля невеликого парку. Хвилювання вщухло, і я почав розслаблятись.

І раптом помітив її. Аню. Вона йшла по тротуару разом зі своєю подругою, мабуть, з роботи. Обидві були в теплих куртках і легкому шарфі. Її темне волосся розвівалося на вітрі, а світло від вуличних ліхтарів грало на її обличчі.

Вона виглядала такою легкою і невимушеною. Всі мої думки наче розчинились у цій картині: її усмішка, її кроки, її погляд, який ніби випадково зустрівся з моїм. Зупинився на мить, спостерігаючи за нею здалеку. Серце відгукнулось легким тремтінням, ніби хоче вирватись назустріч, але розум залишався стриманим. Аня та її подруга повільно йшли вперед, і кожен крок був спокійним і ритмічним, наче пісня, яку грає нічне місто. Я повернувся додому, подалі від Ані. Шлях був незвичним — я йшов повільно, ніби кожен крок мав забрати частину того неспокою, який залишився після побачення з Анею. Її образ ще переслідував мене — в думках вона залишалася живою, світлою, теплою. Квартира зустріла тишею. Закрив двері і присів на диван. В кімнаті була темрява, лише ледь помітне сяйво з вікна дарувало трохи світла. Моя голова була заповнена її образами, її усмішкою, її поглядом.