Розділ 3

Від імені Максима

Я приїхав до міста кілька місяців тому після того, як провів кілька років за кордоном, працюючи там над різноманітними архітектурними проектами. Дорога була довгою, сповненою нових знайомств і викликів, але я знав, що це лише початок. Тепер я стою в офісі архітектора, готовий розпочати новий етап у своєму житті. Це була простора будівля із скляними дверима та скляні перегортки відділяти кабінети один від одного. Я високий, і не можу сказати, щоб це не привертало увагу. Моя статура худорлява, іноді навіть здається тендітною, але в рухах завжди є щось, що говорить про витонченість і силу одночасно. Мої пальці довгі, майже як у музиканта чи художника. Вони легко жестикулюють, підкреслюючи мої слова, хоча сам я рідко звертаю увагу на це.

Волосся темне, спадало на лоб недбалою хвилею. Я ніколи не заморочуюсь, як воно виглядає, але іноді відчуваю, що це додає мого образу певного бунтарства, навіть якщо я не намагаюсь цього. Але, напевно, найбільше в моєму вигляді привертають увагу очі. Вони глибокі й темні, як нічне небо без зірок, і часом здається, що вони можуть бачити все — через людину, її думки, всі її секрети.

Обличчя в мене худорляве, з різко окресленими вилицями, що дають мені трохи драматичного вигляду. Усмішка — це рідкість. І коли я усміхаюсь, здається, що це забрана розкіш. Це більше вчинок, ніж просто вираз. І хоч я зазвичай тримаю свої емоції під контролем, іноді щось у моєму погляді все ж видає: я маю внутрішню силу, яку важко приховати.

Здається, що я завжди у своїх думках, часто заглиблений у щось, що не хочу відкрити, і люди відчувають це. Але це не робить мене менш помітним. Навпаки, навколо мене завжди є щось таке, що змушує інших звертати на мене увагу, навіть коли я цього не хочу. Мене зустріла адміністраторка з теплою усмішкою. Вона провела мене до кабінету, де мене чекала керівниця. В кабінеті сиділа вона, її довге кучеряве волосся, кольору  шоколаду, спадало до самої талії, обрамлюючи тендітне обличчя. Її постава була граціозною, злегка гордовитою, а рухи плавними й невимушеними. Кожна деталь її зовнішності підкреслювала природну красу: окреслена лінія брів, ніжні вуста, легкий рум’янець на щоках. Вона носила одяг, що ідеально підкреслював її гарну фігуру – довгі ноги, витончену талію й граційні вигини. Її образ був одночасно простим і магнетичним. У ньому поєднувалися м’якість і сила, щирість і таємничість, які змусили мене затримати на ній погляд трохи довше. Коли вона поглянула на мене в один момент, я зачарувався нею. Вона була дівчиною з очима, які змінювали колір. Спочатку я подумав, що це мені здалося — то вони були темні, майже чорні, а потім наче теплішали, переходячи в карі відтінки. Це створювало дивне враження, ніби вона була загадковою, ніби її очі вміли розповідати більше, ніж можна було зрозуміти з простого погляду. Я вирішив, що це гра світла, хоча все одно не міг відірвати погляд

Коли я увійшов вона збиралась саме виходити, але раптом Олена, попросили її допомогти розібратись з моїми документами.

– Аню, ти ж уважна, подивись на ці документи, я не можу зрозуміти, чи все правильно заповнено, — сказала вона.

Аня кивнула, не дивлячись на мене, і зосереджено взяла аркуші з рук Олени. Вона була спокійною і мовчазною, немов не була тут присутньою. Її рухи були впевнені, а погляд — зосереджений лише на завданні. Вона не звертала уваги на моє перебування, ніби я був лише частиною цього процесу, а не кимось окремим.

Керівництво розповідало деталі, а Аня робила свою справу без жодного лишнього слова. Вона зосереджено переглядала папери, а її погляд залишався холодним і байдужим до всього, що відбувалося навколо. Коли всі документи були готові, я подякував їй:

— Дякую за допомогу.

Аня лише кивнула у відповідь, не обертаючись. Вона взяла сумку і повільно вийшла з кабінету, залишивши тишу після себе. Відчуття було дивним — наче її присутність була частиною процесу, але не більше. Я залишився стояти в кабінеті, спостерігаючи за тим, як вона зникає за дверима, усвідомлюючи, що її образ залишиться зі метою ще довго. Незважаючи на її стриманість і байдужість до моєї присутності, вона була немов загадка, яку мені ще належало розгадати. Тиша огорнула приміщення, і тільки віддалений звук голосу керівниці Олени повернув мене до реальності.

— Ну що ж, Максиме, тепер все готово, — сказала Олена, усміхаючись. Її голос був спокійним, але впевненим. — Дякую за терпіння. Аня справді допомогла з документами без зайвих запитань.

Максим кивнув, але все ще думками був з Анею. Він не міг повністю сконцентруватися на тому, що відбувалося зараз, і це було помітно.

— Так, вона справді допомогла, — відповів я, намагаючись зібратися з думками. Я збирався покинути кабінет, коли Олена зупинила мене своїм спокійним, але впевненим голосом:

— До речі, Максиме, — сказала вона, дивлячись на мене. — Ви будете працювати з Анею. Вона ваш дизайнер у проектах.

Я зупинився, вже тримаючи в руці дверну ручку, і подивився на неї злегка здивовано.

— З Анею? — повторив я, намагаючись приховати несподіване хвилювання.

Олена усміхнулася:

— Так. Вона дуже талановита, і я впевнена, що ви знайдете спільну мову.

Я кивнув, намагаючись здаватися впевненим:

— Зрозумів. Дякую за довіру.

Олена кивнула у відповідь, а я нарешті вийшов із кабінету. Йдучи коридором, я все думав про те, що вона сказала. Аня... Тепер я буду працювати з цією загадковою дівчиною, яка здавалася настільки відстороненою і байдужою. Її холодний професіоналізм і врівноваженість вже залишили враження, але тепер я знав, що це не просто випадкова зустріч.