Розділ 2

Від лиця Ані

Після лекцій я пішла в гуртожитку, аби занести конспекти і взяти папку з документами і пішла на зупинку. Дорога до офісу зайняла трохи більше часу, через затори, але я встигла. Це була сучасна скляна будівля, висока й трохи лячна для мене, з дитинства я боялась висоти. Вже біля входу я відчула хвилювання. Що як щось піде не так? Я мала відчуття, що це змінить моє життя, відчувала наче, щось має статись в цих стінах.

Я обережно відчинила скляні двері офісу й зробила крок у приміщення. Приміщення зустріло її стриманою елегантністю сучасного стилю. Високі стелі створювали відчуття простору, а великі панорамні вікна пропускали щедрі потоки світла, яке розсіювалося по кімнаті. На стінах висіли мінімалістичні картини з абстрактними формами, які гармонійно доповнювали інтер’єр.

У центрі простору розташовувалися довгі столи з гладкими дерев’яними поверхнями, за якими сиділи працівники, поринувши в роботу. Комп’ютери, планшети, стоси креслень і зразків тканин створювали організований творчий безлад. Деякі дизайнери обговорювали проекти в невеликих групах, інші – зосереджено вдивлялися в монітори.

Праворуч знаходилася зона відпочинку: м’які крісла з яскравими подушками та невеликий журнальний столик, заставлений чашками кави та журналами про мистецтво і дизайн. В кутку стояла кавова станція з сучасною кавоваркою і поличками для чашок, над якими висіла крейдяна дошка із записаними від руки побажаннями та короткими замальовками.

Увагу привертав відкритий стелаж уздовж однієї зі стін. На ньому були виставлені книги з дизайну, кольорові палітри, зразки матеріалів та декілька нагород, які свідчили про успіхи компанії.

Атмосфера в офісі була теплою й творчою, але водночас відчувалася енергія, яка спонукала до роботи. Усе тут говорило про те, що це місце, де народжуються ідеї та втілюються сміливі рішення.

Усередині мене зустріла адміністраторка, яка провела мене до відділу кадрів, але я відчувала на собі погляди. Усі дивилися з легкою недовірою, ніби намагалися зрозуміти, як студентка хімічного факультету стала дизайнером у відомій компанії.

Ще під час співбесіди це питання виникало не раз. І я знала, що вони гадали про мене: «Хімік і дизайнер? Щось тут не сходиться».

Але я мала свій секрет. Навчаючись у старших класах, я вже знала, що хочу більшого, ніж просто вчити когось хімії. Мені подобалася творчість, я любила створювати щось нове, бачити, як ідеї оживають у формах, кольорах, тканинах. Тому, паралельно зі школою, я записалася на курси в Академії дизайну і моди.

Це був мій подвійний світ. Вдень я старанно вивчала формули, закони хімії, виконувала лабораторні роботи, а ввечері поринала у творчий хаос. Я малювала, клеїла, різала, творила, вчилась бачити красу навіть у найпростіших речах. Ескізи, фарби, папір, лежали скрізь - усе це стало частиною мого життя. Коли я вступила на хімічний факультет, у мене вже був диплом із дизайну. Але я вирішила продовжувати навчання, бо знала: хімія може дати мені основу для розуміння матеріалів, текстур, взаємодії кольорів і форм.

Тому тепер, коли я стояла в цьому офісі, з папкою у руках і підписаним контрактом, мені було приємно відчувати, що всі ці роки зусиль не були марними.

Після короткого очікування мене запросили до кабінету керівниці. Вона привіталася тепло і одразу взялася переглядати документи. Я намагалася зосередитись на її словах, але в голові миготіло: "Це правда? Я дійсно тут працюватиму?"

– Вітаю, Анна Михайлівна, ви офіційно частина нашої команди, – нарешті промовила вона, підписуючи останній папір. Моє серце стукало швидше, ніж будь-коли. Це був мій шанс. Дизайнером у великій компанії – я ледве могла повірити.

– Анна Михайлівна, можна я буду звертатись на "ти"? Запитала Олена, керівниця.

– Звісно – я усміхнулась, бо самій не подобалось коли до мене звертались офіційно.

– Аня, дозволь запитати одне питання, як ти поєднала хімію і дизайн?

Я усміхнулася, трохи нервово, але з гордістю.
– Можливо, тому що я завжди бачила у всьому красу. Хімія вчить створювати формули, а дизайн — формули краси. Це ідеальне поєднання, хіба ні?

Її здивована усмішка була найкращою відповіддю.

Коли я збиралась вийти з кабінету керівниці, не звертаючи уваги на зайвий шум. Але раптом двері відчинилися, і увійшов — хлопець, який прийшов також оформляти документи на роботу. Взявши сумку, я збиралась вийти, але мене зупинив голос Олени.

– Аню, ти ж уважна, подивись на ці документи, я не можу зрозуміти, чи все правильно заповнено, — сказала вона.

Я кивнула, мовчки дістаючи аркуші, які мене простягнули. Уважно читаючи, не звертаючи увагу на хлопця, що пропалював очима діру в моїй спині. Його присутність відчувалася, але я намагалася залишитися зосередженою. Його очі були занадто настирливими, однак я не звертала на це уваги, продовжуючи працювати.

Коли все було готово, я піднялася з крісла і, не обертаючись, сказала:

– Це все, здається. Сподіваюся, тепер усе гаразд.

– Так, можеш іти. Дякую – сказала Олена.

– Дякую, за допомогу – сухо сказав він і відійшов і сторону. Я видихнула, відчуваючи полегшення. Додому я йшла спокійна, з думками про завтрашній перший робочий день у новій ролі, на новій роботі про яку мріяла з дитинства. Якщо мені скажуть, що мрії не збуваються, я лише посміюсь. Іноді потрібно просто йти, долати труднощі, вчитися і не здаватися, а мрії стануть реальністю. Тому я сміюся з тих, хто не вірить у них — бо я знаю, що все можливо.