Розділ 1

Від імені автора

Будильник просвердлив тишу кімнати різким звуком. Вона неохоче простягнула руку, вимикаючи його. Очі ще злипалися, але розум вже згадував: сьогодні 14 лютого. День, який вона воліла б просто перескочити.

Телефон під рукою. Екран мовчав. Ні повідомлень, ні дзвінків. Знову. Вона зітхнула, відчуваючи знайоме розчарування. Їхні стосунки давно стали мовчазною боротьбою: він писав рідко, а коли й писав, то сухо, без натяку на тепло. Він був маніпулятором, який не хотів відпускати її від себе, зробив пропозицію, щоб не пішла від нього. Скільки він болю завдав Ані, вони все сходились і розходились, триває це вже майже 4 роки.

Аня піднялась з ліжка і відкрила шафу. Після кількох хвилин роздумів. Вибрала коротку спідницю, чорні колготки і светр кольору пудри. Нічого строгого, лише комфорт і легка провокація. Перед дзеркалом вона розчесала довге кучеряве волосся, кольору шоколаду, воно спадало їй до самої талії, зробивши вкладання, щоб волосся спадало рівними локонами обрамлюючи тендітне, але водночас витончене обличчя.

Від природи вона мала прекрасні то незвичайні очі. Очі-хамелеони змінювали свій відтінок залежно від її настрою та світла. Її очі були загадкою, яку не можна було розгадати до кінця. Здавалося, вони жили своїм власним життям, розповідаючи про її настрій більше, ніж могли б сказати слова.

Коли вона сміялася, її очі світилися яскравим зеленим світлом, ніби весняні луки оживали в глибинах її погляду. Радість, яку вона випромінювала, була заразливою, і всі навколо відчували, як тепле світло її щастя огортає їх. У звичайний час її очі ставали карими — спокійними, як теплий мед у сонячному промені. У цьому погляді було щось заспокійливе, щось, що вселяло відчуття стабільності й гармонії. Та іноді вони набували відтінку холодного срібла, ніби в них застигло зимове небо. У цей момент її погляд був тихим і відчуженим, сповненим глибокого задуму. Це була не просто печаль, а тиша перед бурею, коли здається, що весь світ завмер, аби не порушити її внутрішнього спокою. Але найстрашнішим був момент, коли її очі ставали чорними, глибокими, як сама безодня. У цих двох темних озерах, здавалося, горіло полум'я, яке нагадувало про саме пекло. Погляд такий, ніби ти зустрівся з дияволом і більше не маєш шансу втекти. Її злість була тінню, що поглинала світло, залишаючи тільки холодний жах. Люди, що бачили цей погляд, відчували, як земля під їхніми ногами стає гарячою, ніби сама безодня пекла дихала поруч, навіть найсміливіші боялися сперечатися з нею.

Вона була загадкою, і її очі були ключем до цієї загадки, тим мовчазним дзеркалом, що відображало її душу з усіма її радощами, болями та бурями.

Очі вона трохи підкреслила тушшю і легкими тінями. Ніякої зайвої косметики, бо їй це було не потрібно. Кинувши ще раз погляд на своє відображення, вона посміхнулася. Сьогодні вона виглядала так, як і завжди: красиво, впевнено, неперевершено. Вона розуміла чому приковує погляди інших, навіть без бажання на це. Вона мала чудову фігуру, була середнього зросту, струнка, із природними вигинами, які гармонійно поєднувалися з довгими ногами та витонченими руками. Вона виглядала одночасно витонченою і сильною, випромінюючи впевненість у кожному русі. Її стиль доповнював її природну красу. Вона була тією, хто міг з'явитися будь-де й одразу стати центром уваги, навіть не докладаючи до цього зусиль.

Зібравши сумку, вона вийшла з кімнати. У коридорі чути було сміх і радісні вигуки, але вона йшла, ніби навколо не існувало цього свята. Попереду на неї чекали пари і важлива співбесіда. Але вона вже знала одне: незалежно від того, як складеться день, вона має бути найкращою версією себе. Сьогодні, на День закоханих, вона вирішила бути закоханою лише в одне — у свої можливості.

Від імені Ані

Я підійшла до університету майже без запізнення, як зазвичай. У холі було гамірно, повітря наповнене ароматом кави з випічкою, адже мало хто із студентів снідав. Сміх студентів розносився по холі універу. День закоханих. Сердечка з паперу, які хтось розвісив уздовж стін, дратували, але я вирішила не зважати.

Зайшовши в ліфт, натиснула на свій 8 поверх. У ліфті я відчула погляд одного з тих придурків, які не давали нормально відпочити від всього навкруги. Він дивився на мою руку, адже обручку я не ховала, носила з двох причин. По-перше, досить зручно відшивати придурків, які лізли зі своїми дурнуватими залицяннями. А по-друге, я все ще сподівалась, що між мною і Сашею щось зміниться і наші стосунки перейдуть на новий рівень. Я пройшла в аудиторію і сіла біля своєї подруги, викладач зайшов за мною і розпочав лекцію, тому поговорити ми не встигли. Але по її обличчі я бачила, у неї все добре.

Викладач монотонно розповідав матеріал, а мої думки були десь далеко. Час від часу я ловила на собі погляди хлопців із сусідніх рядів. Звикла. Але до цього мені було байдуже. Я сиділа на своєму місці, слухала лекцію і намагалася не звертати уваги на святкову метушню. Телефон час від часу нагадував про себе, але від нього так і не було жодного повідомлення. Як завжди... Я відчувала це потрібно закінчувати, історія немає продовження, і навіть каблучка не допоможе...