Розділ 15.

Наступний тиждень був дивним змішанням гарного та поганого. Два дні після від'їзду Саманти Меліса не бачила і не чула Ніколасса. Зате його пес з'являвся біля дверей її будинку дуже часто. 

— Що таке, Принце? Він і тебе ігнорує? – запитала дівчина третього ранку, поставивши перед собакою миску з обрізками м'яса, перемішаними з рисом.

Якось, увійшовши в кухню, Меліса виявила перевернуте відро для сміття і залишки їжі, розкидані по підлозі. Принц виглядав таким винним, що дівчина пошкодувала його і почала годувати щодня.

Якщо Ніколассу щось не подобається, він може будь-якої миті прийти і сказати про це. Але, за його словами, Принц – безсовісний волоцюга. Його, швидше за все, годують усі місцеві жителі.

Мама ніколи не дозволяла Мелісі заводити вихованців, тому вона твердо вирішила, що її дитина матиме не лише золоту рибку в акваріумі. Звичайно, не такий гігант, як Принц, але песик, що підходить для невеликого дворика. 

Навчена дбайливо ставитись до грошей, Меліса накопичила достатньо, щоб купити маленький будиночок з садом десь у передмісті. Дівчина знала, що їй не слід чекати ні моральної, ні фінансової підтримки з боку матері, і вона досі не могла зрозуміти чого чекати від Ніколасса.

— Ти повинен сказати своєму господареві, що весь час працювати нудно. Так він стане занудою. - Меліса потріпала Принца за вухом. Той миттєво проковтнув усю їжу і перевернув миску, щоби переконатися, що нічого не залишилося.

– Може, краще перестати приховувати від нього все та забути про недовірливість? - Запитала вона пса. — Думаєш, варто одразу розповісти йому, що я чекаю на дитину? Чи зробити так, щоб він сам усе зрозумів? Але тоді Ніколасс може зробити висновок, що я намагаюся обдурити його.

Принц нічого не думав. Він покатався травою і помчав. Меліса похмуро подивилася йому вслід. Вдень пес приєднався до неї під час прогулянки, а дорогою додому вони зустріли Ніколасса.

 — Ось ти де! – вигукнув чоловік.

 Він був одягнений у бермуди кольору хакі та гавайську сорочку з розстебнутими верхніми гудзиками. На грудях застигли краплини поту, що свідчать про те, що він йшов досить швидко. 

— Ти звертаєшся до собаки чи до мене? - Поцікавилася Меліса, глянувши на Ніколасса з-під полів солом'яного капелюха. – Мені здавалося, що ти зайнятий роботою. 

— Я писав з шостої ранку. Ось вирішив зробити невелику перерву. - Ніколасс підняв з землі палицю і жбурнув її у бік пляжу. 

Принц сидів і спостерігав, як вона летить у повітрі і падає на пісок. Тільки тоді він кулею кинувся до ціпка і приніс його господареві.

– Ніколи б не подумала, що собака може бути таким кмітливим. Знаєш, адже я не брала його з собою на прогулянку, він сам вирішив піти за мною.

– Принц завжди робить так, як йому подобається. Вгадай, за що він отримав свою прізвисько? 

— Думаю, через свій характер, - усміхнулася Меліса, а Принц ствердно гавкнув і почав валятися в густій ​​масі водоростей. 

Ніколасс засміявся.

— Не повіриш, але цей пес може виглядати дуже пристойно після стрижки. Проблема в тому, що це триває п'ять хвилин. До того, як він знайде якусь калюжу з брудом. 

— Він просто не хоче виглядати пристойно, йому подобається веселитися.

– Нам усім це подобається, хіба не так? - Тон, яким Ніколасс промовив ці слова, нагадав Мелісі того дня в машині. Тіло різко обдало жаром. Дівчина перестала помічати, куди йде.

– Обережно! — Ніколасс упіймав її за лікоть, коли вона, спіткнувшись об камінь, мало не впала.

– Ой! - Меліса проскакала на одній нозі. — Дивись, раки-самітники! - Дівчина сіла навпочіпки, щоб краще розглянути створіння, що тягнуть на спинах свої житла. — Вони нагадують тебе, - підробила вона Ніколасса, торкнувшись пальцем рака, який тут же зник у панцирі.

— Розумом та вмінням виживати в будь-яких умовах? 

— Твердістю зовні та м'якістю всередині. 

— Тобі здається, що всередині я м'який? - Ніколасс допоміг їй підвестися, і вони продовжили шлях. 

— Мабуть, інакше тобі не потрібна була б така міцна раковина, - посміхнулася Меліса. – Ну гаразд, ти не дуже м'який.

— Взагалі-то зараз я відношу себе до тих, хто не дуже контролює себе, - відгукнувся чоловік, затримавши погляд на її декольте. 

— Ніколасс! - Дівчина інстинктивно схрестила руки на грудях.

– О, дивись, «котяче око»! - Він витяг з води черепашку, в якій вже почала формуватися перлина. – Нагадує тебе, – передражнив її Ніколасс. 

— Чудово, я схожа на раковину. - Меліса скривила  носик.

– Вона гарна та функціональна. Чого ще можна бажати?

– Я не гарна, – заперечила дівчина. — Не така, як мама. 

— І слава Богу. Вона – як пастель, чітка та рівна, а ти – акварель, ніжна та м'яка, наповнена кольором та життям.

— Ти не скупишся на епітети сьогодні, - усміхнулася Меліса, намагаючись не показати радості, яку їй доставили ці слова. – Навіть на прогулянці працюєш. Сподіваюся, ти захопив із собою блокнот? 

Ніколасс узяв дівчину за руку. Їхні пальці сплелися, коли він заговорив: 

— Ти не любиш, коли тебе порівнюють із матір'ю, так?

– Ми – діти своїх батьків; цього не можна заперечувати. 

– Як сказав Шекспір, «порівняння благословенні».

– А мені здається, навпаки. - Це вже Джон Донн. Він говорив: "Вона і порівняння з нею однаково неприємні". 

—Ти дуже багато читаєш.

Меліса згадала, як в одному інтерв'ю Ніколасс розповів, що вважає читання найбезпечнішою розвагою. Кращим, ніж алкоголь, суперечки та бійки. Він бачив, до чого приводять подібні уподобання.

– Я виписую афоризми великих людей. Деякі з моїх героїв – справжні ерудити. 

Меліса засміялася, а Ніколасс продовжив: 

– Ми дуже часто переїжджали, щоб я міг спокійно вчитися. А після того, як мама підсіла на наркотики, вона взагалі перестала цікавитись тим, ходить син до школи чи ні. Ставши старшим, я почав читати захлинаючись, де тільки міг.

– Любов до книг ти успадкував від матері чи батька? - Не подумавши запитала Меліса.