Глава 13 Клятва Воїна

Роздуми…
Роздуми — невіддільна частина життя. Аріан Етхарт розумів це як ніхто інший.
Вірність і гідність у його роді завжди стояли на першому місці. Кожен це знав і розумів. Рід воїнів і героїв — рід, представники якого мали зберігати чисту совість навіть перед самими собою.
Аріан із дитинства був зібраним і розумним. Ще змалечку він розумів, яка ноша в майбутньому ляже на його плечі.
Він завжди любив слухати різні легенди, а особливо ті, які розповідала Кетрін. Вона знала безліч історій і розповідала їх так захопливо, що хотілося слухати й слухати. Здавалося, у світі не було нічого, про що Кетрін не могла б розповісти.
Ніжні риси обличчя, блакитні очі, у яких читалися тепло й доброта. Її погляд завжди був світлим і лагідним.
Аріан із нетерпінням чекав кожної зустрічі, сподіваючись почути ще більше нових історій. З часом Кетрін стала йому справжнім другом. Вона ніколи не ставилася до нього як до маленького хлопчика. Аріану вона могла довірити будь-яку таємницю.
Одного разу Аріан приїхав із батьками до маєтку Норейн. Їх із ніжною усмішкою зустріла Кетрін, притискаючи до себе маленький згорток.
Аріанові було цікаво, що то за згорток і чому мама з татом так загадково усміхаються.
Артур узяв сина на руки. Тоді хлопчик побачив, що це зовсім не згорток, а маленьке немовля.
Він щиро здивувався й поглянув на Кетрін. У його очах читалося німе запитання: звідки в неї маля, адже востаннє, коли він її бачив, у неї ще не було дитини?
Навіть у такому юному віці Аріан був кмітливим і спостережливим. Він одразу зрозумів, що Кетрін стала мамою.
Хлопчик відчував, скільки любові вона дарувала своїй дитині. Це було те саме безмежне почуття, яке він знав завдяки власним батькам. І хоча Аріан був ще зовсім малим, він уже розумів: не кожна дитина має щастя зростати в такій любові.
А потім вони поїхали…
Без пояснень. Лише пообіцяли, що згодом усе розкажуть. Та обіцяного пояснення так і не було.
Вони більше не телефонували, лише писали листи. На конвертах завжди вказували адресу одержувача, але жодного разу не зазначали своєї.
Аріан бачив фотографії маленької Ліари. Бачив її радість, непосидючість, щирі усмішки на світлинах, зроблених у звичайні миті життя. Її батьки цінували ці маленькі моменти й зберігали їх на фотографіях.
Аріан із цікавістю розглядав дівчинку, яку кілька років тому бачив зовсім крихітною. Він радів кожній новій історії, яку Кетрін надсилала йому в листах. Читав їх і уявляв, ніби вона сидить поруч та знову розповідає свої дивовижні історії.
Новина про загибель Кетрін вибила Аріана з колії.
Він не міг у це повірити. Та, попри невимовний біль, який ятрив душу, юнак не дозволив собі потонути в горі. Він бачив, наскільки сильно ця звістка вразила його батьків. Їхній біль був не меншим за його власний.
П'ятнадцятирічний Аріан розумів, яка відповідальність у майбутньому ляже на його плечі. І він був готовий її прийняти.
Рід воїнів…
Сильних і відважних.
Рід, чиє коріння сягало глибини століть.
Коли Фенікс спустився на землю, щоб своїм полум'ям розігнати темряву, один із воїнів зрозумів: юна Вогняна Діва не зможе вічно захищати світ сама, хоч би якою силою володіла.
Земля, яка мала стати її домом, потребувала захисту. Їй потрібна була підтримка.
Він став одним із перших, хто пішов за нею.
Його даром було відчувати чужі почуття та емоції. Він міг розпізнати біль, страх, сумніви й радість інших людей, навіть коли ті намагалися приховати свої справжні переживання.
Воїн міг обрати інший шлях. Міг відступити, залишивши собі право на спокійне життя.
Але він дав клятву.
І поставив на кін власну честь.
Адже якби порушив її, то більше не зміг би поважати самого себе.
Цей урок він передав своїм нащадкам.
Ти воїн. Ти лицар. Ти даєш клятву — і мусиш її дотриматися. Якщо порушиш її, втратиш не лише довіру інших, а й повагу до самого себе.
Той воїн із мечем у руці до останнього стояв за правду й ніколи не відступився від своєї клятви.
Згодом його меч став священною реліквією роду.
Серед галявин, дерев і річок височів замок-фортеця. Його міцні стіни символізували незламність, вірність і честь тих, хто обрав шлях захисників.
Гербом роду Етхарт був вовк — вірний, сильний і непідкорений.
Чоловіки цього роду ніколи не схилялися перед обставинами. Жінки теж.
Дівчата, які носили ім'я Етхарт, стояли нарівні зі своїми братами й розділяли їхню ношу. Так само й дружина, стаючи частиною родини, приймала на себе частину відповідальності чоловіка.
Вона приймала заповіти свого роду й дотримувалася їх, не зрікаючись власної волі.
Роди не жили за правилами та рамками, які люди встановили для самих себе.
У звичайному світі дівчина спочатку мала коритися батькові, потім ставати мовчазною тінню чоловіка, за якого її видали заміж, а згодом — сина.
У родах усе було інакше.
Кожна дівчина мала право голосу й могла бути спадкоємицею, навіть якщо народилася молодшою за своїх братів. Вона несла волю свого роду до людей і відповідала перед власним народом.
Вона сама вирішувала, де й як мине її життя.
У сучасному світі жінки теж можуть самостійно обирати свій шлях. Проте так було не завжди. Роди, які захищали світ, не слідували всім його правилам. Вони створювали власні — ті, що мали захистити не лише їх самих, а й тих, хто потребував їхньої допомоги.
Десь далеко, серед гір, стояла фортеця Етхарт. Саме там зберігалася священна реліквія роду — меч першого воїна.
Етхарти знали справжню силу цієї реліквії, тому перевезли меч до фортеці й ретельно оберігали його. Він був не просто зброєю. Він нагадував кожному представникові роду про клятву, яку колись дав їхній предок.
Про вірність.
Про честь.
Про відповідальність, від якої неможливо відвернутися.
Аріан стояв посеред своєї кімнати й збирав речі. Він розумів, що найближчим часом додому не повернеться, тому взяв лише найнеобхідніше.
Зібравши все, що йому було потрібно, юнак попрямував до виходу. Замкнувши двері, поклав речі в багажник автомобіля, сів за кермо й завів двигун.
Він повертався до академії.
Аріан навіть не очікував, що його життя так зміниться.
Попри всі новини й тривоги, на душі було спокійно. Він знав, що не сам.
Поруч була Ліара.
Поруч із нею світ здавався теплішим і світлішим. Аріан відчував щастя щоразу, коли бачив її усмішку. І вже знав: якою б дорогою вона не пішла, він хотів бути поруч.
Не для того, щоб вирішувати за неї.
Не для того, щоб оберігати від кожного випробування.
А щоб підтримати, коли стане важко, і нагадати, що навіть у найтемніші часи вона не залишиться сама.
Аріан залишив автомобіль на відведеному для транспорту місці, дістав речі й попрямував до будиночків викладачів.
Залишивши все у своєму помешканні, він вирішив трохи відпочити. Побажав Ліарі чудового вечора та спокійної ночі й попрямував до своєї кімнати.
Дівчина усміхнулася, коли дістала із сумки кілька книжок і поставила їх на поличку.
Але справжнє здивування чекало на неї трохи згодом.
Вона дістала скриньку.
Ту саму, яку вони знайшли в замку Норейн.
Ліара затримала на ній погляд. Різьблений Фенікс, тонка робота майстра — усе це й досі викликало в неї цікавість.
Та раптом дівчина відчула дивне тепло, що ніби йшло зсередини скриньки.
Вона завмерла, прислухаючись до власних відчуттів.
Що це було?
Ліара не знала.
Зрештою обережно сховала скриньку у шухляду.
Поки що вона навіть не здогадувалася, яку таємницю та приховувала.