Глава 12 Новий етап

Світлі коридори академії зустріли Аріана й Ліару гомоном, сміхом і жвавими розмовами.
Вихованці проводили час разом: хтось обговорював домашнє завдання, хтось ділився тим, як минули вихідні. Побачивши Аріана, вони з повагою віталися з ним, а потім із цікавістю переводили погляд на Ліару.
Ніхто не оцінював її чи не дивився зверхньо. Просто кожен помічав незвичайну дівчину з вогняним волоссям і смарагдовими очима.
Аріан лише усміхався й спокійно крокував далі.
Дорогою їм траплялися інші вихованці, які поспішали до аудиторій. Вони також із цікавістю проводжали Ліару поглядом.
Невдовзі вони зупинилися біля кабінету керівника академії.
Аріан постукав.
У відповідь — тиша.
Він обережно відчинив двері й зазирнув усередину.
Кабінет був порожній.
— Так... — протягнув він, відчиняючи двері ширше. — Заходь.
— Що? — здивувалася Ліара. — Там же нікого немає. Хіба так можна?
— Можна, — спокійно відповів Аріан. — Не стояти ж у коридорі. Заходь, а я пошукаю керівника. Якщо двері не замкнені, значить, він десь в академії.
Ліара обережно зайшла до кабінету й сіла на стілець.
Її погляд повільно ковзнув кімнатою.
Звичайний робочий кабінет.
Великий письмовий стіл, зручне крісло, високе вікно, крізь яке лилося денне світло. Уздовж стіни стояла шафа, заповнена книгами й папками. Біля вікна — м'який диван із невеликим журнальним столиком, поруч кілька стільців для відвідувачів.
Довго чекати не довелося.
За кілька хвилин двері відчинилися.
До кабінету зайшов незнайомий чоловік, а слідом за ним — Аріан.
Ліара відразу підвелася.
Перед нею стояв високий чоловік міцної статури. Його суворі риси обличчя й уважний погляд карих очей одразу видавали людину, яка звикла приймати складні рішення й відповідати за їхні наслідки.
Та щойно його погляд зупинився на Ліарі, він помітно потеплішав.
— Добрий день, — привіталася вона.
— Добрий день, — відповів чоловік, сідаючи за стіл. — Прошу, сідайте.
Ліара знову сіла.
— Що ж, давайте познайомимося. Мене звати Рейнар Веспер.
— Ліара Норейн.
— Дуже радий нарешті познайомитися з вами не лише на папері, а й особисто.
Він відкрив одну з папок.
— Ви закінчили художній факультет із чудовими результатами. Саме зараз академії потрібен викладач цього напряму. Чи готові ви спробувати себе в цій ролі?
— Готова, — впевнено відповіла Ліара. — Які вимоги до роботи?
Рейнар усміхнувся.
— Вимог майже немає.
— Взагалі?
— Саме так.
Він відкинувся на спинку крісла.
— Викладайте так, як самі відчуваєте. Покажіть вихованцям красу природи, красу музики, красу людської душі й красу того, що вони створюють власними руками. Допоможіть їм зрозуміти, що мистецтво теж здатне змінювати світ.
Ліара мовчки усміхнулася.
Цих слів було достатньо.
— Думаю, ви вже знаєте, з чого почнете, — сказав Рейнар. — Відпочиньте після дороги. Містер Ерхарт покаже вам ваші апартаменти.
Ліара підвелася.
— Дякую.
Вона вже майже дійшла до дверей, коли почула за спиною:
— Міс Норейн.
Дівчина обернулася.
— Чому ви вирішили прийняти цю пропозицію?
Вона відповіла майже без роздумів:
— Я надто довго стояла на місці. Настав час відкривати нові можливості й нові горизонти. Можливо, саме тоді прийде думка: «А може, настав час щось змінити?»
Рейнар лише загадково усміхнувся.
Коли двері зачинилися, він ще деякий час дивився їм услід.
Він уперше побачив Ліару, але одразу зрозумів: перед ним людина, яка з гордістю носить ім'я свого роду.
І хоч вона ще не усвідомлювала цього повністю, у її серці вже палав вогонь, готовий провести її крізь будь-які випробування.
 

Покинувши академію, Аріан і Ліара неквапливо йшли стежкою до невеликої галявини.
Саме там розташовувалися затишні будиночки для викладачів. Трохи далі стояли будиночки вихованців, а ще нижче між деревами тихо текла річка.
За бажання будь-хто з вихованців міг залишитися в академії навіть на канікулах. Спокій, природа й тиша робили це місце особливим.
А взимку, як казав Аріан, тут було просто казково.
Перед тим як поїхати додому по речі, Ліара попросила його привезти ноутбук і той спеціальний телефон, який він дав їй дорогою до родового замку.
Своїм телефоном вона користувалася, але не вмикала геолокацію й не намагалася телефонувати батькові, хоча бажання було дуже сильним.
Залишившись сама, Ліара повільно обійшла будиночок.
Усе було продумано до дрібниць.
Світла кухня з високими вікнами, сучасною технікою й великою робочою поверхнею.
Затишна спальня, вікна якої виходили просто на ліс. Здавалося, можна годинами стояти біля них і дивитися, як вітер колише верхівки дерев.
Поруч — зручне ліжко, тумбочка, велика шафа, письмовий стіл, книжкові полиці й туалетний столик.
Вітальня також була просторою. Диван, два крісла, журнальний столик і невеликий камін, біля якого так і хотілося проводити вечори, слухаючи тихе потріскування вогню.
З іншого боку будинку був вихід на ґанок.
Саме туди й вийшла Ліара.
Перед нею спокійно текла річка. Співали птахи. Легкий вітер грався її вогняним волоссям.
Вона вдихнула на повні груди.
Її трохи дивувало, як стрімко змінюється життя.
І водночас було трохи страшно.
«А раптом я помиляюся?»
Та разом зі страхом у душі прокидалося й інше почуття.
Бажання жити.
Бажання спробувати щось нове.
Побачити світ.
Відкрити нові горизонти.
Іноді в голові виникало лише одне запитання:
«Чи правильний шлях я обрала?»
Перед тим як вирушити додому по речі Ліари, Аріан знову зайшов до кабінету Рейнара.
Той стояв біля вікна, задумливо дивлячись удалину.
— Ти хотів поговорити? — запитав Аріан.
— Так.
Рейнар обернувся.
— Провів Ліару?
— Не хвилюйся. Усе добре.
— Сідай.
Його голос став серйозним.
— Розмова буде непростою.
Аріан мовчки сів на диван.
— Є новини від Джеймса чи Артура?
— Ні.
Рейнар ненадовго замовк.
— Щось тебе турбує, — порушив мовчанку Аріан.
— Мене?
Рейнар ледь усміхнувся.
— Ні.
— Тоді перестань удавати.
Рейнар тихо засміявся.
— Від тебе нічого не приховаєш.
За мить його обличчя знову стало серйозним.
— Нам потрібно зібрати представників усіх родів.
— Але між нами розкол.
— А чи був він насправді?
Аріан здивовано подивився на нього.
— Що ти маєш на увазі?
— Ми знаємо про розкол лише з книг. Але чи є там хоч слово про те, як саме він стався? Через що? Хто був винен?
Аріан замислився.
— Ні...
— Саме це мене й непокоїть.
— Якщо ти маєш рацію... тоді вся історія, яку ми знаємо...
— ...може бути неправдивою, — закінчив Рейнар.
У кабінеті запала тиша.
— Нам потрібно знайти Джеймса й Артура, — нарешті промовив Аріан. — Якщо темрява...
— Заспокойся.
Рейнар усміхнувся.
— Ніч, темрява й тіні — стихія мого роду. Я зроблю все можливе, щоб знайти їх.
— Вони більше не виходили на зв'язок. Перед роботою я ще бачив батька, а Джеймса — тієї ночі, коли він попросив мене забрати Ліару. Потім ми знайшли на ґанку лист.
— Від кого?
— Не знаю. Він був без підпису. У ньому просили Ліару довіряти лише тим, хто поруч.
Рейнар задумливо опустив погляд.
— Значить... ще не все втрачено.
Він сказав це майже пошепки.
— Те, що я зараз відчуваю, важко описати словами. Але якщо ми нічого не зробимо... світ, який наші роди оберігали століттями, може опинитися на краю прірви.
Він підвів погляд.
— Уся надія зараз на дівчину, яка тільки починає відкривати власну силу. Можливо, саме їй судилося знову об'єднати роди.
Розмова залишила важкий слід у душі обох.
Аріан знав Рейнара багато років.
Він завжди поважав його за вміння приймати непрості рішення й ніколи не перекладати відповідальність на інших.
Сівши за кермо, Аріан повільно виїхав із території академії.
Дорогою він знову й знову прокручував у голові їхню розмову.
Розкол родів.
Аварія десятирічної давності.
Зникнення Джеймса й Артура.
Усе це було частинами одного ланцюга.
Та куди він вів?
До однієї людини?
Чи за всім стояла ціла група?
Якщо історія, яку вони знали, була неправдивою, то де тоді прихована справжня?
Ліара...
Аріан часто думав про неї.
Що було б, якби на його плечі випала така доля?
Чи зміг би він вистояти?
Десять років вона жила з болем, який не відпускав її ні на мить.
Коли Аріан уперше відчув цей біль, йому самому захотілося кричати.
Він бачив її очі.
Відчував її душу.
Вона сама не дозволяла собі жити.
Не дозволяла собі відпустити минуле.
Та тепер усе змінилося.
Перед ним була дівчина, яка, попри всі удари долі, знайшла в собі сили зробити крок уперед.
І він сам не розумів, чому так злякався тоді, коли побачив її порожній, скляний погляд.
Чому будь-що прагнув витягнути її з тієї прірви.
У будинку панувала тиша.
Аріан зайшов до кімнати Ліари, зібрав ноутбук, телефон, кілька книг, скриньку.
Його погляд зупинився на маленькому плюшевому ведмедику.
Він усміхнувся.
Не знаючи чому, взяв його до рук і поклав до речей.
Можливо, ця маленька дрібниця нагадає Ліарі, що навіть у новому житті завжди є місце для чогось рідного й теплого.