Глава 11 Між минулим і майбутнім

Обережно тримаючи конверт і скриньку, Ліара рушила коридорами замку. Аріан мовчки йшов слідом.
Їй потрібно було знайти бібліотеку.
Дивно, але вона знайшла її доволі швидко. Ніби все життя провела у цих стінах і точно знала, куди треба йти.
Бібліотека виявилася великою і просторою. Високі стелажі сягали самої стелі, а полиці були заставлені книгами. У повітрі відчувався запах старого паперу й часу.
Ліара підійшла до одного зі стелажів і провела поглядом по корінцях книг.
Її увагу привернули дві книги.
«Історія родів».
«Легенди світу».
— Як думаєш, ми знайдемо в них щось корисне? — запитала вона.
— Щось цікаве точно знайдемо, — відповів Аріан.
— Тоді беремо.
Вони обережно змахнули пил із книг і, не промовивши більше ні слова, залишили бібліотеку.
Невдовзі вони покинули і стіни замку.
У машині Ліара уважно розглядала пожовклий конверт.
Вона тримала його настільки обережно, ніби від необережного руху він міг розсипатися на порох.
— Як думаєш, скільки років він там пролежав? — запитала вона.
Аріан глянув на конверт.
— Кілька століть. Не менше. Можливо, навіть більше.
— Питання лише в тому, чи вдасться прочитати лист.
— Стільки років минуло…
Ліара обережно поклала конверт до кишені і взяла до рук різьблену скриньку.
Вона уважно розглядала фенікса.
Робота була дивовижною.
Одразу було видно: майстер вклав у неї не лише талант і майстерність, а й частину власної душі.
Наступні дні Ліара провела у роздумах.
Хто і чому залишив цей лист?
Чому між родами стався розкол?
Що його спричинило?
Де шукати відповіді?
Як дізнатися правду?
Її дивувало, що слова у листі добре збереглися, незважаючи на століття.
Вона гортала книги, привезені із замку.
Легенди розповідали про могутні роди, їхню силу, про все, що вони зробили для світу.
Про вдячність людей.
Але чи справді люди були вдячні?
Чи це лише красиві слова?
Щоб їх не чіпали.
Щоб вони й далі могли жити своїм життям.
«Я хороший».
Саме це люди хочуть показати іншим.
А наодинці можна сваритися, проклинати, заздрити, ображати.
«Ніхто не бачить. Ніхто не почує. Ніхто не засудить».
Та вони забувають.
За кожен вчинок доведеться відповідати.
Роди лише стоять на варті світу.
Вони не створюють життя.
Вони його захищають.
Фенікс не створює.
Він відроджує.
Так само і людина.
Деякі події спалюють її дотла.
Ламають.
Та людина все одно піднімається і продовжує жити.
Думки одна за одною роїлися в голові.
Ліара взяла книгу й вийшла до саду.
Вона розташувалася в альтанці.
Книги завжди допомагали їй відволіктися від важких думок.
Зараз вона багато часу проводила сама.
Аріан поїхав до академії, де викладав, а Еліза на кілька днів вирушила у справах.
Ліара знала, що в маєтку Етхартів вона не чужа.
Аріан та Еліза неодноразово це доводили.
Та без них будинок здавався занадто тихим.
Вона ще не могла назвати його своїм домом.
Не могла повністю розправити крила.
Тому з нетерпінням чекала їхнього повернення.
Чекати довго не довелося.
Аріан повернувся того ж вечора.
Щойно він відчинив двері, як відчув спокусливий аромат, що линув із кухні.
Він повісив пальто і попрямував туди.
— Що це так смачно пахне? — запитав він.
— О, привіт, — обернулася Ліара. — Знайшла рецепт пирога. Судячи з відгуків, має вийти смачним.
— Якщо аромат такий, що аж слинка тече, то він точно буде смачним.
— Мабуть, — усміхнулася дівчина. — Я не дуже часто готую.
— У тебе є час? Треба поговорити.
Теплий погляд Ліари одразу став серйозним.
Вона сіла за стіл.
Аріан зробив те саме.
— Розслабся, — усміхнувся він. — Справа в тому, що в академії потрібен викладач.
— І чим я можу допомогти?
— Що ти закінчила?
— Художній факультет.
— Саме за твоєю спеціальністю нам потрібен викладач.
Ліара здивовано подивилася на нього.
— Я навіть не знаю, що це за академія і де вона знаходиться. Я навчалася заочно.
— Де саме?
— В академії «Світле крило».
Аріан лише усміхнувся.
— Саме туди потрібен викладач.
— Ого… Я такого не очікувала.
Після короткої паузи вона запитала:
— А якщо хтось дізнається, що я там працюю? Тим паче ця академія не така проста, як здається.
Аріан кивнув.
— Ти права. Академія «Світле крило» була створена родами ще до розколу. Вона існує для того, щоб ніхто з нас не забував, за що ми боремося.
— Там навчаються лише представники родів?
— Ні. Там навчаються і звичайні люди. Але академія зберігає багатовікову історію і пам'ять.
Він трохи усміхнувся.
— А ще вона відкриває новий світ.
— Тобто?
— Ліаро, ти знаєш, що ми володіємо магією?
Очі дівчини стали ще більшими від здивування.
— Поряд зі звичайним навчанням ми окремо вивчаємо свої сили і вчимося ними користуватися.
— І з чого ти взяв, що я тобі повірю?
— Ти вже віриш.
Він дивився на неї спокійно.
— Ти знаєш, що історії, які розповідала Кетрін, були правдивими. Навіть якщо розум заперечує це, душею ти вже відчула правду.
— Ти знав мою маму?
— Так.
Він кивнув.
— Я старший за тебе. Наші батьки дружили. Кетрін знала багато дивовижних історій, і я завжди слухав їх із захопленням. І я не повірю, що вона нічого не розповідала своїй доньці.
— Розповідала.
Ліара замовкла.
Потім тихо запитала:
— І як я поясню, хто я?
Аріан усміхнувся.
— Тобі не потрібно нічого пояснювати. Немає жодного роду, який би не знав прізвища Норейн.
Він трохи помовчав.
— Твого батька знають і поважають.
Він подивився їй просто в очі.
— І тобі час познайомитися з іншим світом.
— Тобто з магією і своїми силами?
— Саме так.
Кілька секунд Ліара мовчала.
— І коли їдемо?
— Через кілька днів.
Саме в цей момент пиріг допікся.
Ліара дістала його з духовки і поставила на стіл.
— Будеш?
— Із задоволенням.
— Читала, що його краще їсти гарячим.
— От і перевіримо.
Решту вечора вони провели за гарячим чаєм, пирогом і спокійними розмовами.
А десь глибоко всередині Ліара вже відчувала: зовсім скоро її життя знову зміниться.
І цього разу вона сама зробить крок назустріч новому світу.'