Глава 10 Фенікс, що спить у попелі

—Джеймсе, забирай Кетрін та Ліару. Їдьте звідси.
Стривожений голос лунав у тиші маєтку.
— Але чому, бабусю?..
Молодий чоловік із тривогою та печаллю в темних, майже чорних очах дивився на найдорожчу людину.
— Так треба, милий. Пробач… Я не можу тобі все пояснити. Та з часом ти зрозумієш.
— Як мені пояснити це Кетрін? — тихо запитав він.
— Не хвилюйся. Вона зрозуміє. Вам треба їхати якнайшвидше.
Джеймс і Кетрін швидко зібрали речі й стали біля виходу.
Кетрін ніжно притискала до себе малу Ліару, тихо наспівуючи колискову. Вона підійшла до бабусі Джеймса, і жінка обережно обійняла спершу її, а тоді маленьку онучку.
— Пробач, люба… Та я не знайшла іншої дороги, — хрипко прошепотіла старенька.
— Іншої дороги немає, — тихо відповіла Кетрін. — Наша дорога написана долею. Ми не можемо з неї зійти… як і вона. Її шлях теж уже написаний.
— Важка дорога… — ледь чутно мовила бабуся.
— Так. І з цим нічого не зробиш. Хоч де вона виросте — все одно дізнається про свій спадок і силу.
Кетрін відійшла.
Джеймс міцно обійняв бабусю. Він не хотів залишати ні її, ні рідний дім. Але мусив.
Після прощання вони вийшли з маєтку.
Ще довго жінка дивилася на двері, які важко зачинилися за ними.
Потім повільно пішла до вітальні й опустилася у крісло. Її погляд зупинився на великому портреті на стіні.
Усміхнені. Щасливі. Закохані.
Вони нарешті поєднали свої серця, душі й життя.
Безмежна світла любов читалася в їхніх очах.
Дощ тихо стукав у вікна.
Під тихий тріск вогню й шум дощу Адель беззвучно плакала. Сльози котилися по зморшкуватих щоках.
Вона знала: більше ніколи не побачить ні Кетрін, ні Джеймса… і не візьме на руки свою маленьку правнучку.
Адель схилила сиву голову.
Глибоко в горах, серед зелених лісів, річок і водоспадів стоїть замок-фортеця.
Як довго він там стоїть — ніхто не знає. Напевно, ще з початку часів.
Його господарі — ті, хто стоїть на варті світу. Як і решта родів, яким дана сила для цього.
Та зараз не про це.
Замок хоче, щоб почули його історію…
Колись давно з небес спустився вогняний фенікс, щоб своїм полум’ям розігнати темряву, яка поглинала світ.
Чому він спустився?
Його покликали?
Чи це було його власне бажання?
Ніхто не знає.
У горах, які освітило священне полум’я, постала фортеця — настільки міцна, щоб оберігати у своїх стінах спадок фенікса.
Дві вогняні пір’їни відділилися від його крил і закружляли в повітрі.
Босонога дівчина легко ступала по землі. Трава ніжно торкалася її ніг, а природа тягнулася до неї своїми вітами.
Ніжна біла шкіра, витончені риси обличчя, немов створені руками майстра, смарагдові очі й вогняне волосся, яке водоспадом спадало до самої землі.
Такої краси світ ще не бачив.
Вона простягнула руку — і пір’їни легко лягли в долоню, перетворившись на сережки.
Дівчина стиснула їх у руці й пішла до замку, який віднині став її домом.
Фортеця стояла так глибоко в горах, що звичайним людям знайти її було неможливо.
У її стінах завжди лунав дитячий сміх.
Сережки передавалися з покоління в покоління — від матері до доньки, від бабусі до онучки.
Вона не повернулася на небо. Лишилася серед людей.
І лише коли настав її час — фенікс повернулася до своїх витоків.
Минали роки.
Люди звикли до захисту фенікса, почали сприймати його як щось звичне.
Вони не знали, що рід Норейн — нащадки того самого фенікса, який колись розігнав пітьму.
Рід ніколи не відкривав усю свою силу тим, хто жив лише заради власного задоволення.
— Вогонь є вогонь. Що він нам зробить? — говорили люди.
Та вони забули:
вогонь може бути лагідним…
а може — жорстоким.
Усе залежить від людських вчинків.
Фенікс спалить до попелу тих, хто підніме руку на священний рід.
Вогонь у їхній крові спить.
Та чекає свого часу…
Тому родовий герб Норейн — фенікс. Вогняний. Сильний.
Щоб вони ніколи не забували, ким є насправді.
Їх можна поранити. Розбити. Але не зламати.
Бо фенікс має згоріти, щоб відродитися ще сильнішим.
І скоро він повернеться з попелу.
Закляті вороги роду знали: настане день — і фенікс відродиться.
Тому вони пішли на відчайдушний крок.
Убити дитину.
Вони все продумали. Усе підлаштували так, щоб аварія виглядала звичайним нещасним випадком.
Та їм забракло розуму перевірити головне.
Чи справді дитина померла.
Тепер, стоячи перед каміном, який не палав уже двадцять років, Ліара тримала пожовклий від часу конверт.
Печатка стерлася, і герб уже майже неможливо було розгледіти.
Поруч лежала скринька ручної роботи з детально вирізьбленим феніксом.
І Ліара знала:
вона повинна забрати і лист…
і скриньку.