Глава 8 Таємниця тіні та фортеця Норейн

Через кілька днів після того ранку…

Дім поступово наповнювався новим теплом. Ліара ніби знову вчилася жити: вставала щоранку з іншим відчуттям — наче в грудях запалився маленький вогник, якого в ній не було цілих десять років.

Та ранок, що настав сьогодні, був іншим.

Щойно Ліара спустилася до кухні, Еліза й Аріан обмінялися тривожними поглядами. На столі лежав новий конверт. Такий самий, як той, що залишив їй батько перед поїздкою в гори.

— Це з маєтку? — запитала Ліара, відчуваючи, як у животі стискається щось холодне.

Аріан мовчки кивнув.

Еліза смикнула рукав светра, намагаючись приховати стурбованість.

— Кур’єр лишив його під дверима. Ніхто не бачив, хто приніс.

Ліара обережно взяла конверт. Пальці тремтіли.

На звороті стояла печатка, яку вона вже бачила в сні — герб роду Норейн. Але тепер… печатка була тріснута.

— Це… не добре, — тихо прошепотів Аріан.

Дівчина глибоко вдихнула й розірвала край конверта.

Всередині був лист. Короткий.

«Якщо ти читаєш це — вони знайшли нас першими.
Не вір нікому, окрім тих, хто був поряд із тобою ці дні.
Іди в гори.
Ти мусиш повернути те, що належить твоєму роду.
Пам’ятай: світло завжди повертається додому.»

Підпису не було.

Тільки темна пляма, ніби хтось торкнувся паперу в останню мить.

Ліара відчула, як тріщить щось усередині — не від страху, а від усвідомлення:
це більше не сон.
І не спогад.
Це початок.

— Ліаро… — тихо почала Еліза, але дівчина вже підняла голову.

Її очі палали.

— Нам треба збиратися.
У гори.
Негайно.

Аріан коротко кивнув, наче давно цього чекав.

Еліза вперше за довгий час побачила в ній… щось від Кетрін. Рішучість, яка могла зрушити з місця навіть темряву.

Вони не знали, що чекає на них попереду. 
 

Але Ліара знала одне:

вона більше не втече від свого роду.
І не дозволить нікому вирішувати її долю.

В дорозі вони міркували, що шукати спочатку. Та передусім треба було виконати одну дію…
— Про що думаєш? — Аріан вирвав дівчину з роздумів.
— Думаю про свої дані, які на сто відсотків залишилися в архіві. Якщо не в базі лікарні, де я була після аварії, то десь ще. Якщо того листа надіслали наші батьки — краще перестрахуватися, — відповіла Ліара.
— У цьому є сенс.
Він дістав телефон і швидко надрукував повідомлення.
— Все. Проблему вирішено.
Ліара вдячно кивнула, нічого не питаючи.
— Дай, будь ласка, свій телефон.
Аріан дістав із бардачка інший пристрій і простягнув їй.
— Що це? — запитала вона.
— Телефон, наче не видно, — відповів він.
— А то я не бачу, — у її голосі прозвучав сарказм. — Що це за телефон?
— Цей створений спеціально для таких ситуацій, як наша. Наприклад, знищити дані — кілька слів, і можна бути впевненою, що інформації не стане менш ніж за годину. Або обмінюватися відомостями, які ніхто не має знати. Чи викликати допомогу.
— Він є у кожного?
— У мами, у мене… і тепер у тебе. Твій телефон Джеймс дав мені тієї ночі, коли я тебе забрав.
— Хто його створив?
— Роди, що діють із тіні вже кілька поколінь.
Ліара замовкла, поринувши в думки. За мить запитала:
— Ти взагалі нічого про них не знаєш? Хто вони і звідки?
— Ні. Батько не розповідав. Навіть якщо знає — зі мною не ділився. Я теж не розпитував.
— Думаю, нам доведеться дізнатися самим.
— Згоден.
— Але треба бути обережними. Ми не знаємо, хто надіслав листа. Мені він не подобається… щось у ньому не так. Хоч саме він і дав перший поштовх.
— У цьому щось є, — замислився юнак. — Ми з тобою команда. Я довіряю твоїм відчуттям. Якщо треба бути обережнішими — будемо.
Через деякий час Аріанові подзвонили й повідомили, що всі дані про перебування Ліари в лікарні знищені. Решта поїздки минула в тиші.
Дорога була довгою. Та зрештою вони дісталися.
Вони стояли перед великими залізними воротами, подекуди вкритими іржею. Ліара штовхнула їх — і ті відчинилися, жалібно скрипнувши. Від воріт до будинку вела алея. За подвір’ям було видно: маєток давно не приймав гостей.
Перед ними гордо постала будівля.
— Що ж… це родовий маєток Норейн, — порушив тишу Аріан.
— Маєток? — здивовано перепитала Ліара. — Та це ж цілий замок!
Аріан кілька секунд мовчав, а тоді з його грудей вирвався стриманий сміх. Дівчина розгублено дивилася на нього, не розуміючи причини.
— Ой, пробач, — сказав він, коли заспокоївся. — Просто батько постійно каже, що це замок, а не маєток.
— То це… замок? — вона перевела погляд на споруду. — Чи фортеця?
Її погляд зачепився за фортечну стіну довкола, місцями обвалену. Сама будівля, як і стіна, були зведені з темного матеріалу, назви якого дівчина не знала.
— Знаєш, із чого це зроблено? І коли його збудували?
— Фортеця? — здивовано перепитав Аріан.
Ліара мовчки вказала на стіну.
— Ух ти… А я їх і не помічав.
Він знизав плечима.
— Якщо чесно — ніхто не знає.
— Серйозно?
Юнак лише кивнув.
— Тоді спробуємо зайти, — рішуче сказала вона й піднялася сходами.
Аріан рушив за нею.
Біля масивних дверей із зображенням фенікса Ліара зупинилася. Простягнула руку — і двері відчинилися самі, ніби від подиху вітру.
Їх зустріла темрява.
— А тут світло вмикається? — пошепки спитала вона.
— Не знаю. Я тут жодного разу не був.
У ту ж мить попереду спалахнув маленький вогник. Потім ще один. І ще. Вогники спалахували там, де вони ступали, ніби проводжаючи їх углиб.
Ліара дивилася на кожне маленьке полум’я — і кожне з них розпалювало щось у її душі.