Глава 7 Пробудження іскри

Від спокійного, запашного обіду не залишилося й сліду. Аріан із ледь прихованим хвилюванням у очах намагався додзвонитися до батька. Еліза сиділа нерухомо за столом, занурена у власні думки.

Ліара ж зачинилася у своїй кімнаті.
Для Аріана та Елізи не було секретом, куди вирушили Артур і Джеймс. Юнак не просто так забрав дівчину — обоє чудово знали, що вони разом шукають винних у тій аварії десятирічної давності.


 

Ліара виснажила себе думками, що роїлися в голові.
Де зараз батько? І з ким? Хто той загадковий «він»?

Еліза тихенько зайшла до її кімнати. Побачивши, що дівчина спить, обережно вкрила її й вийшла.


 

Вона знову опинилася у тихому лісі.
Та тепер усе змінилося — між стовбурів пробивалася молода трава, на гілках майоріли ніжні листочки.

Ліара обвела поглядом оновлені дерева й зробила крок.

— Ти знову тут, люба. Я рада тебе бачити.

Вона озирнулась. Перед нею стояла жінка з м'якою усмішкою, теплим поглядом, зморшками біля очей — такі самі очі, як у неї самої.

— Моя дівчинка так виросла…

— Ви… знаєте мене? — прошепотіла Ліара.

— Так. Я тримала тебе зовсім маленьку — крихітку, — жінка зворушливо усміхнулася.

— У нас однакові очі…

— І правда.

Ліара зробила кілька нерішучих кроків до неї.

— Як вас звати?
— Адель, — відповіла жінка.

Адель…
Ліара м’яко повторила ім’я.

— Ліс змінився. Востаннє, коли я тут була, тут не було життя…

Адель подивилась навколо й радісно промовила:

— У лісі нарешті прокинулося життя, яке спало дуже довго.

— Чому? — запитала дівчина.

— Скоро дізнаєшся. Але спершу — послухай одну історію.
 

---

Адель почала розповідати.
Ліара бачила події так, ніби стояла серед них.

Рід Норейн не просто мав силу вогню.
Рід і був вогнем. Світлом, що сходило на землю, благословенним, щоб захищати людей і відганяти темряву.

Минали роки — і ворогів у роду ставало більше. Та їх це не лякало: той, у чиїх жилах тече світло, не має чого боятись.

Люди при згадці імені Норейн схиляли голови: хто — з поваги, хто — зі страху, а хто — зі злості й заздрості.

І одного дня рід засумнівався — благословення це, чи прокляття?
Вони захищали людей, а у відповідь отримували лише прокльони.

Раніше багато родів зверталися до них за порадою.
Та згодом — жодного.

Лише рід Міланер, Етхарт і ще кілька родів залишилися вірними, допомагаючи з тіні.

Так минали роки.


 

Джеймс і Кетрін познайомилися ще дітьми.
Дружба поступово розквітла в міцне, глибоке кохання.

Згодом у них народилася донечка.

Щойно бабуся Джеймса побачила маля, вона зрозуміла — рід Норейн розквітне новою, палаючою квіткою, що вже ніколи не згасне.

Але доля підготувала цій крихітці важку дорогу…

Молоді батьки знали: над донькою нависла небезпека. Тому вони залишили родовий маєток. Дівчинка росла далеко, а мати часто розповідала їй про силу роду, чия кров тече в її жилах.

— А що було далі? — тихо запитала Ліара.

— Не знаю, моя мила, — відповіла Адель. — Бо історія ще далека від завершення.

— А де зараз та дівчинка?

Адель поглянула просто в її очі:

— Вона стоїть переді мною.

— Я?..

— Так. Це історія твого роду і твоїх батьків.
 

-

Ліара мовчала.
У голові зринали мамині розповіді… рядки з батькового листа… відчуття змін, коли вона їхала в гори.

— Як…?

Вона шукала підтвердження.
— Так, — м’яко відповіла Адель. — Ліс — це твоя душа. Тут не було життя, бо ти сама собі не дозволяла жити. Ти карала себе за те, в чому немає твоєї вини.

— Якби не я, цього б не сталося! Якби не поїхала з нею! Але ж ні — треба було капризувати! — сльози зірвалися з її очей.

— Ні, мила, — суворо сказала Адель. — Аварія була спрямована на те, щоб убити тебе.

— Як?.. — ледве видихнула дівчина.

— Твої батьки знали, що небезпека не зникла. Тому й не відпускали тебе саму. Пам’ятаєш?

Ліара мовчки кивнула.

— У тій аварії ти теж могла загинути, але дивом вижила.

— Чому?..

— Легше вбити маленьку дівчинку, ніж дорослу й могутню.


 

Деякий час Ліара мовчки вдивлялась у землю.

— Чому ліс зацвів? — нарешті запитала вона.

— Бо ти дозволила собі жити, — відповіла Адель. — Ти омыла душу своїми слізьми. Набирайся сил, моя люба. Піднімайся на ноги. Настав час пробудити силу. Вогонь хоче на волю. Поверни роду його славу.
І покарай своїх ворогів.
 

Ліара прокинулася.
Очі — мокрі від сліз.

Вона глибоко вдихнула — і сльози полилися з новою силою.
Вона нарешті відпустила біль, який стискав її серце десять років.

Телефонні розмови не обговорювались. Все повернулося до звичного ритму — окрім одного.

Аріан продовжував підтримувати її. Він підіймав настрій, виводив на природу.
І Ліара знала: саме завдяки йому вона почала жити. Він вдихнув у неї життя своєю впертістю, теплом і турботою.

Еліза теж була поряд: готувала, жартувала, проводила з нею вечори за чаєм.

Та коли Ліара зачиняла двері до своєї кімнати, усе змінювалося.

Вона… вставала з інвалідного візка.

Вона колись чула, як лікарі дивувалися:
«Вона мала б уже ходити… Все загоїлося… Чому вона досі у візку?»

Та вони не знали про рану, яка не загоюється десять років — про рану в душі.

Спочатку було важко. Кроки давалися із зусиллям.
Та минав час — і вони ставали твердішими, впевненішими.

 

— Сніданок готовий! — гукнула Еліза.
— Давай швидше, бо ми все смачненьке з’їмо без тебе! — додав Аріан.

— Зараз буду! — відповіла Ліара.

Аріан загадково усміхався.
Він чекав, що дівчина приголомшить їх обох, та не знав — як саме.

Через п’ять хвилин Ліара легкими, впевненими кроками зайшла до кухні.