Глава 6 Подих життя

Ранок був тихим і спокійним. Аріан тихо вийшов на подвір’я, несучи кошик із провізією, і акуратно накрив стіл на маленькій терасі. Він хотів, щоб усе було готово для Ліари, коли вона вийде назустріч світу, навіть якщо не могла поки що стояти на власних ногах.

Ліара сиділа в інвалідному візку, укритому теплою ковдрою. Її смарагдові очі повільно спостерігали за рухами Аріана, трохи насторожені, але й цікаві.

— Доброго ранку, — тихо промовив Аріан, намагаючись, щоб його голос звучав спокійно й лагідно.
— Доброго… — ледве чутно відповіла Ліара, опустивши погляд, її руки стиснули поруч на колінах.

Вони сиділи мовчки декілька хвилин, Аріан обережно поправляв кошик із фруктами й хлібом на її колінах. Повітря пахло свіжістю і легким ароматом трав, а сонце ніжно торкалося столу. Між ними висіла тиша, але вона вже не здавалася порожнечею — швидше першим крихким мостом між їхніми душами, подихом життя, який пробуджував Ліару до світу.

— Хочеш трохи сніданку? — обережно запитав він, простягаючи їй ложку.
— Можна… — Ліара зробила слабкий кивок. Навіть маленька дія вже була кроком назустріч новому дню.

Еліза була рада бачити такі зміни: дівчина потихеньку пішла на контакт, вони щось могли приготувати разом. Аріан спостерігав за ними і помітно посміхався. Він знав, що буря у душі Ліари не вщухла, лише на деякий час затихла. Серце в грудях радісно тріпотіло: вона могла його проігнорувати або відповісти крижаним тоном.

Всі сиділи за столом і обідали, коли раптом у Ліари задзвонив телефон. Отримавши легкий кивок у відповідь, Ліза підняла слухавку.

— Алло… — промовила вона.

— Артуре, не йди туди, жити набридло! — пролунав крик Джеймса.
— Куди ти зупинись?! — додав він, а голос його лунав ще більш тривожно.

Ліза, не розуміючи всього, поклала телефон на стіл так, щоб розмова була чути всім.

— А хто у тебе, донька, втратить ще тебе, що буде?! — крикнув Артур.
— А у тебе є син і дружина, подумай про них! — відповів Джеймс.
— Треба це закінчити! — прокричав Артур.
— Ще не час… не час, і ти це знаєш краще за мене, — продовжив Джеймс. 
— Ми маємо його прикінчити, він винен!
— Він знає, що ми тут! Він тільки цього й чекає! — вигукнув Джеймс.— Пішли, нам час. Ми сюди повернемося і не самі, повір! — і дзвінок перервався.
Тиша повисла над кімнатою.
— Хто такий він…? — тихо промовила Ліара, не відводячи очей від телефону.