Глава 5 Іскра серед темряви

 Ліара більшість часу проводила у своїй кімнаті. Виходила лише на прийом їжі. Це дуже тривожило Емілію, і одного дня вона висловила своє занепокоєння.

— Так же ж не повинно бути! Вона не покидає кімнати. Що я скажу Джеймсу Артуру?
— Не хвилюйся. Їй просто потрібно звикнути, — відповів Аріан.
— Ох, ну добре, — погодилася Емілія. — Але якщо вона не вийде, я виведу її сама.
— Скоро вийде. Відпочивай.

Аріан не сказав матері всього. Він відчував душевні метання дівчини. Біль, який вона носила в собі, ставав нестерпним. Ніби вона забороняла собі згадувати теплі моменти з мамою, ховала їх якнайглибше, і цим лише ятрила рану. Він думав: «Як вона витримує такий біль? Це ж крик, від якого хочеться рвати душу назовні».

Важко зітхнув, він пішов у ліс. Тільки не до її кімнати.

Аріан завжди відчував людей — їхні емоції, тягарі. Але щоб так сильно… ніколи. Вперше він так відчував когось. Ліара. З тієї миті, як побачив її сплячою на руках містера Норейна, серце здригнулося. Такого з ним ще не було.

Уночі Ліара металася на ліжку. Знову снився мертвий висохлий ліс. Вона йшла, не знаючи куди, а за нею тягнувся хор голосів. Багато голосів, сплетених у дивний гул. Вона не розуміла слів. Раптом її засліпило світло фар.

Вона підскочила, важко дихаючи. В смарагдових очах блиснув невимовний страх. Сон залишив неприємний слід, ніби попередження. Вона переводила погляд з одного предмета на інший, намагаючись заспокоїтись.

Раптом у голові пролунало:

«Дій!»

Ліара завмерла, потім зсунулася на край ліжка, опустила ноги на підлогу. І раптом — спогад.

«Доню, ти носиш у собі велику силу. Щоб не сталося в житті, не дай їй згаснути», — лагідно мовила мама.

— У мені? — великі очі дівчинки округлилися від подиву.
«Так, у тобі», — ніжно усміхнулася мама. — «Зараз це маленька іскорка. Але згодом вона переросте в могутній вогонь, який осяє все навколо. Якщо щось трапиться і мене не буде поруч, ніколи не опускай руки. Щоб не сталося в майбутньому, пам’ятай: ти дуже сильна дівчинка. І я тебе безмежно люблю».

Вона міцно пригорнула доньку.

З очей Ліари потекли сльози. Вперше за довгі десять років. Спершись на ліжко, вона встала, зробила кілька кроків… і впала. Не намагаючись підвестися, лежала на підлозі, а сльози безупинно котилися по щоках. Вона хотіла кричати, ридати на весь голос. Але не дозволила собі навіть цього.

---

Настав ранок. Але цього дня Ліара на сніданок не прийшла. Емілія лише важко зітхнула. Після сніданку вона пішла на роботу.

Через деякий час Аріан постукав у двері її кімнати. Тиша. Постукав сильніше.

— Якщо ти не відгукнешся, я зайду без запрошення, — попередив він.

Відповіді не було. Аріан увійшов. Ліара сиділа на ліжку, ніби не помітивши його. Він присів біля неї, вдивився у смарагдові очі. Але там не було нічого. Порожнеча. І це було найстрашніше.

Біль пустив коріння глибше. Вона ніби змирилася і не хотіла йти далі.

— Ліара… — тихо мовив він. Торкнувся її руки. Жодної реакції.

Аріан кілька хвилин сидів у тиші. Потім різко підвівся й вийшов. За кілька хвилин повернувся з помічником. Той тримав інвалідний візок.

Аріан підхопив дівчину на руки.
— Відпусти мене… — прошепотіла вона хрипко.
— Ні. Ми йдемо на пікнік. Подихаєш свіжим повітрям, послухаєш мелодію природи.
— Лиши мене… я не хочу нікуди йти.
— Ні. Тебе треба витягти з цієї прірви, у яку ти впала.

Він виніс її на двір, посадив у візок. На коліна поклав кошик із провізією. І вони рушили.

Так було щодня. Не зважаючи на її протести, Аріан завжди знаходив спосіб вивести її на повітря. Емілія переживала, але юнак твердо запевнив: «Все добре. Їй просто потрібен час».

Ліара розуміла: він спокою не дасть. І, дивним чином, його компанія стала їй приємною. Вона ще не визнавала цього вголос, але… з кожним днем у її очах спалахувала нова маленька іскра.