Глава 4 Дорога в туман

   Ліара прокинулась від легкого поштовху — машина м’яко загальмувала на повороті. Сіре небо за вікном повільно світлішало, огортаючи гірський пейзаж холодною вранішньою імлою. Гори здіймались у висоту, схожі на сплячих велетнів, а між ними звивалися стрічки туману, мов дим, що повільно розчинявся в повітрі. Ранкове світло грало на вершинах, фарбуючи їх у м’яке срібло.

Її пальці відчули щось — у правій руці був конверт. Вона не пам’ятала, як він туди потрапив, але з почерку одразу впізнала батька. Це був його лист.

«Ліаро, моя люба доню,

Пробач, що не зміг сказати всього особисто. Мене терміново викликали — це важливо і небезпечно. Ти маєш поїхати до гір, саме туди, куди зараз прямує машина.

Я довірив твоє супроводження доброму другові — його звати Аріан. Йому можна довіряти. Він знає, що робити.

Згадаєш, як мама тобі розповідала про той далекий дім серед гір? Про місце, де душа відчуває себе вільною?

Ти маєш туди дістатися. Там на тебе чекає не лише безпека, а й правда.

Вір у себе. Я завжди з тобою.

Тато»

 

— Вітаю, пані Сонечко, — обережно озвався голос з-за керма. — Як спалося?

Ліара перевела погляд на водія. Молодий чоловік, років двадцяти п’яти, кинув на неї усміхнений, дещо грайливий погляд через дзеркало. У нього були глибокі сіро-зелені очі та темне волосся, трохи розкуйовджене вітром із відкритого вікна.

— Ви Аріан? — запитала вона тихо, ще не до кінця прокинувшись.

— Ага. Радію знайомству. Хоч я вже кілька годин, як офіційний ваш водій, охоронець і гід у цьому дикому краю, — пожартував він. — А тепер ще й ранкове привітання отримав — непоганий початок подорожі, правда?

Ліара слабо всміхнулась, притискаючи листа до грудей.

— То ми вже далеко?

— Майже під’їхали до підніжжя гір. Звідти починається справжнє диво, — його голос став м’якшим. — Тут світанки інші. Знаєте, ніби сам світ дихає глибше…

Вона вдивлялась у пейзаж, ніби намагаючись вловити в ньому щось знайоме. Серце билося швидше, і слова батька все ще відлунювали в голові. Вона не знала, що чекає попереду. Але щось підказувало — все тільки починається.

У горах усе відчувалося інакше. Тут не хотілося порушувати тишу. Вони більше не говорили — Аріан спокійно вів машину, а Ліара була у своїх думках. Перекус траплявся час від часу, та вона майже не звертала уваги на час. Техніка, що лежала в її сумці, так і залишалася там — дівчина її не діставала. Вона дивилася на краєвиди, що відкривалися за вікном, іноді поринала в легкий сон. Так і минала їхня поїздка.

Зараз перед ними постав маєток, зі всіх боків оточений лісами й горами. Небо було затягнуте хмарами, а гірські схили огортав густий туман. Аріан зупинився, вийшов з авто, відкрив багажник і дістав візок. Звідкись з’явився помічник, узяв візок у руки.

Аріан відчинив задні дверцята й підхопив дівчину на руки.

— Гей-гей-гей, чекай! Я сама! — обурилась Ліара.
— Ти по сходах не піднімешся, — спокійно відповів він. — Візок несе помічник, тож не хвилюйся.
— Ти завжди такий… неформальний? — з подивом звела брови дівчина.
— Нам жити під одним дахом деякий час, тож не завадило б подружитися, — відповів він з легкою усмішкою.

Ліара нічого не сказала. У сильних та надійних обіймах хлопця було дивно спокійно.

Він піднявся з нею по сходах і обережно посадив у візок, який помічник уже встиг розкласти. Великі масивні двері відчинилися, і вони зробили крок у маєток.

Просторий, світлий хол з високою стелею й великими вікнами, широкі сходи, що вели на другий поверх, і кілька дверей з боків. Усе було гарно й стильно оздоблено: на тумбах — антикваріат, а зі стелі звисала велика люстра, здатна осяяти весь простір, варто лише її ввімкнути.

Одні з дверей відчинилися, і в хол вийшла світловолоса жінка з усміхненими карими очима. Її риси були м’якими й ніжними, а на устах — тепла усмішка.

— Ви переїхали нарешті! — привіталася вона. — Я Емілія Едхарт, мати Аріана. Твоя кімната вже готова, ходімо, покажу. Відпочинеш з дороги.
— Ідіть, а я твої речі принесу, — кинув Аріан помічникові, і вони вийшли у двір.

Кімната була простора й світла: два великих вікна, шафа для одягу, книжкова шафа, стіл, ліжко з тумбою та світильником, м’який світлий килим. Між меблями було достатньо простору. Звідси ж можна було пройти до ванної кімнати.

Аріан приніс її речі, і дівчина почала розбирати їх. Аріан з матір’ю вийшов. У домі було тихо, на кухні спокійно готувався обід.

— Коли ви виїхали? — спитала Емілія.
— Ще до світанку, — відповів син.
— Щось відчув?
— Холодну, непрохідну стіну.
— Я серйозно!
— Біль… такий, що я ледь витримав. І дуже сильне почуття провини.
— Провини? За що? Там же немає її провини!
— Вона так не вважає. Вона не знає, що тоді хотіли забрати її життя. Поки вона себе не пробачить і не викричить увесь біль — не зможе рухатися вперед.
— Вона так схожа на свою прабабусю… — тихо сказала Емілія.

У відповідь пролунала тиша.