Глава 3 Спадкоємець

    Вродливий юнак стояв перед ним. Світловолосий, сіроокий, високий, підтягнутий — у чудовій фізичній формі.

— Ти прибув швидко. Радий тебе бачити, Аріане, — протягнув руку юнакові Джеймс Норейн.

— Я теж дуже радий нарешті зустрітись із вами, містере Норейн, — відповів Аріан і потиснув руку.

Його ім’я — Аріан Ерхарт, спадкоємець роду, ім’я якого вписане в хроніки великих воєн і падінь. В його жилах текла не лише кров героїв, а й тиша тих, хто ніс чужі тягарі. Він ніколи не кричав про біль — лише дивився, і той погляд ламав стіни.

Джеймс Норейн дивився на юнака, такого схожого на свого батька, й знав: він може довірити йому найдорожче у своєму житті — доньку.

— Через пів години поїдете, — порушив тишу Джеймс.
— Аріане, навколо себе Ліара побудувала великий холодний мур, за який не зайти. Не ображайся, якщо вона скаже щось образливе.

— Не хвилюйтеся, містере Норейн. Я стану для неї надійною опорою і тихою гваню у цій нелегкій подорожі, — відповів юнак.

— Вірю, — Джеймс зітхнув із полегшенням — з душі немов камінь впав. — Її речі я зібрав, давай тихенько перенесемо в машину.

Вони обережно перенесли валізи з речами. Інвалідний візок склали й поклали поруч. Джеймс поклав пакунок із книгами, а пакунок із гаджетами дав юнакові в руки. Ведмедика теж. Ще вручив кілька пакунків із їжею та водою.

— До гір їхати довго...

Джеймс дуже тихо зайшов до кімнати. Ліара спокійно спала. Він використав заклинання — сон був міцніший, ніж зазвичай. Огорнув її теплим пледом, взяв на руки й вийшов на двір.

Аріан саме завершив укладати речі й чекав, коли вийде містер Норейн. За кілька хвилин той вийшов, ніжно тримаючи доньку. Аріан відкрив дверцята, і Джеймс обережно вклав Ліару всередину. Погладив її вогняне волосся, поцілував у чоло, вклав у руку листа з поясненням і закрив дверцята.

Він потиснув юнакові руку.

— Щасливої дороги...

Аріан сів за кермо, завів двигун і обережно виїхав з подвір’я. Набрав швидкість, і вже за мить авто зникло з поля зору.

Джеймс Норейн ще кілька хвилин дивився їм услід, проводжаючи доньку і хлопця у нелегкий шлях. Підняв очі до неба — зорі ледь згасали, готуючись зустріти новий день. Мить — і він зник за дверима будинку, збираючись до власної подорожі.
 

У кожного — свої дороги, свої печалі та тривоги.
І гори, до яких вони йдуть, покажуть істинний путь.

Вогонь у жилах грає. Він на волю вирватись бажає.
Сміх, плач і тривоги — не звернуть з цієї дороги.

Хай як важко їм не було — два серця б’ються в унісон.
Він — той, хто твердий погляд має, та про ніжність не забуває.
Вона — та, хто силу приймає, і яскравим вогнем засяє.

Вогонь радісно танцює —
Волю через стільки часу відчує.
У ній сила духу й іскра.
У ній краса, що розцвіта.

Ті, хто темряву поважає,
Силу вогню її пізнає.

Той, у кого — кров героїв і тиша…
Розіб’є високі мури, запалить світ щастям.
Той, хто стане другом…
А згодом — і коханням навіки.

Вона відпустить своє горе —
Засяє барвами світ.
І десь високо в горах
Пролунає її щасливий сміх.

Вона підніметься, неначе Фенікс,
Що колись до тла згорів.
І поруч буде той,
У кого — кров і тиша поколінь.

Вони розділять всі тривоги.
Він візьме собі її біль.
А вона слухатиме
Історії цілих поколінь.
 

Вогонь радісно танцює увись.
Фенікс злетів. Над горами лунає
Тихо колискова...
Разом з історією цілих поколінь.
А за ними —
Лине щасливий сміх.