Глава 2 Тіні минулого

  Він втомлено зітхнув, сидячи за робочим столом. У голові роєм снували думки, але найгучнішою серед них була лише одна: "Що ж насправді сталося десять років тому?"
Та аварія… це був не просто нещасний випадок.

Він відпустив свою кохану дружину, але шрами від втрати досі боліли — і в серці, і в душі.

Телефонний дзвінок різко вирвав його з думок.
— Джеймс Норейн слухає, — відповів він.
— Джеймс? — пролунав знайомий, але давно не чутний голос.
— Артур? Радий чути! — усміхнувся Джеймс. — Як ти?
— Нічого, тримаюся. А як Ліара?
— Все так, як було. Без змін, — у голосі Джеймса прозвучала тривога.
— Так і не стала на ноги? — здивовано перепитав Артур.
— Ні… Не стала…
— Дивно. Вона ж мала би вже ходити...

Настала пауза.
— Джеймс...
— Так?
— Їй потрібно допомогти. І негайно! — твердо сказав Артур.
— Але лікарі тоді сказали, що вона більше не зможе ходити.
— Ти забув про силу свого роду? Усі тілесні травми після тієї аварії вже давно зцілилися. Їй щось інше заважає піднятися.
— Я знаю, — тихо сказав Джеймс. — Але не можу дістатися до неї. Вона ніби не підпускає нікого.
— Вона досі не відпустила… — пробурмотів Артур.
— Це погано…
— Що?
— Та так, думки вголос… — зітхнув Артур. — Скільки років пошуків — і нічого.
— Дуже глибоко, видно, сховали…
— І навіщо все це?
— Ти ще питаєш?!
— Вона ніколи не зробила нічого поганого в житті!
— А чому ти думаєш, що метою була Кетрін?
— То ж не дитина! — вигукнув Джеймс.
— А ти впевнений?
— Ні… Ні… Ні! Цього не може бути!
— На жаль, може. Я впевнений на всі сто: ту аварію влаштували, щоби вбити маленьку дівчинку.
— Це більш ніж імовірно… У родів, до яких ми належимо, ворогів вистачає. Особливо у твого роду.
— Це може повторитися. Треба діяти, — холодно сказав Джеймс.
— Твоя правда.
— Артур, допоможи мені захистити Ліару.
— Якби ти не попросив — я б усе одно це зробив. Між нашими родами завжди була міцна дружба й союз. А ще… я хочу побачити її усмішку.

— Нам доведеться поїхати. І невідомо — на скільки. Я не можу залишити Ліару саму вдома.
— Вона не буде сама. Я відправлю до тебе свого сина. Він забере її до маєтку в горах.
— Чому не говориш, як є? То ж не маєток, а замок.
— Ха-ха, маєш рацію.
— Сподіваюся, вони знайдуть спільну мову, — з надією промовив Джеймс.
— Повір, так і буде. До зустрічі, друже.
— До зустрічі.

Артур Ерхарт поклав слухавку.