Пролог

   Вони їхали нічним містом у сильну зливу.
Світло ліхтарів здавалося розмитим.

За кермом автомобіля була вродлива жінка з блакитними очима. Її каштанове волосся було зібране в елегантну зачіску.
На задньому сидінні сиділа дівчинка років десяти, обіймаючи ведмедика. Руде, вогняне волосся спадало на плечі, а смарагдові очі ховалися під довгими, густими віями. Прямий акуратний носик, м’які, витончені риси обличчя — усе вказувало на те, що ця дівчинка виросте незвичайної вроди.

Мама обернулася й посміхнулася.
Хто ж знав, що донька буде так схожа на свою прабабусю…

Жінка знову перевела погляд на дорогу, а дощ усе лив і лив, не заспокоюючись.
Дівчинка поволі засинала під шум дощу.

Раптом — ні звідки на дорозі з’явилася вантажівка.
Світло фар засліпило.
Зіткнення було неминучим. Вона намагалася уникнути його… марно.

Страшний удар…

Її охопив пекельний біль.
А в голові крутилася лише одна думка:

«Боже, нехай моя Іскорка виживе!»

…І вона провалилася в темну, глибоку прірву.
 

Світ плив перед очима. Було дуже боляче. Вона хотіла покликати маму, але не могла.
Крізь гул у вухах чула шум дощу.
Маленьке дитяче серце ще надіялося, що їм допоможуть, що з ними все буде гаразд.

Вона провалилася у глибоку темряву — з надією на краще…
Та маленьке серденько ще не знало, наскільки жорстоким може бути цей світ…
 

До вестибюлю лікарні увірвався чоловік — тридцятип’ятирічний, з очима, в яких палав страх.
Щойно йому зателефонували й повідомили про страшну аварію за участю його дружини та доньки, він зірвався з місця і примчав сюди.

За стійкою стояла медсестра. Він підійшов до неї:

— Де моя дружина і донька? — спитав, задихаючись.
— Ім’я, будь ласка?
— Кетрін Норейн, — відповів Джеймс Норейн.
— Так… аварія… — медсестра перевірила інформацію у базі.
— Вам потрібно звернутися до лікаря Андерсона. Другий поверх, 62 кабінет.

Він піднявся, знайшов кабінет, постукав, зайшов.

— Пробачте, можна?..
— Так, по якому питанню? — озвався лікар Андерсен.
— Аварія…
— А, так… Хто ви?
— Чоловік і батько, — відповів Джеймс.
— Зрозуміло…

Лікар зітхнув.

— Дівчинка — у реанімації. Важкий стан. А жінка… На жаль, загинула на місці. Прийміть мої співчуття.
— Чому мені зразу не сказали?.. — тихо спитав Джеймс, похитнувшись.
— Я попросив, щоб не повідомляли — і відразу направили вас до мене.

— У дівчинки тяжкі травми… і вона більше не зможе ходити.

— Ліара… — прошепотів чоловік, схиливши голову. Його тихий голос був криком болю, який не мав слів.
 

Минуло кілька місяців…

Вона лежала, дивлячись у стелю. Думки роїлися без упину.

Колись мама розповідала їй історії про їхній рід — про жінок, чиї очі палали навіть у найтемніші ночі.
Про силу, якої ніхто не вчив. Вона жила в крові. В серці.

Тоді це здавалося казкою. Красивою, далекою.
Тепер Ліара хотіла вірити в це… бо в її душі ще тліла Іскра.
Невидима — але жива.
 

Батько стояв у тіні кімнати.
Мовчки спостерігав.
Його очі — глибокі й сумні — ховали біль, який не можна було висловити словами.

Він втратив дружину… і тепер жив лише заради доньки — останньої спадкоємиці роду Норейн.
Мовчазний, суворий — але з любов’ю, яку не кожен міг побачити.