РОЗДІЛ 25 "Минув місяць"

МИНУВ МІСЯЦЬ

Ненавиділа.

Ненавиділа!

Ненавиділа!!!

Ненавиділа квартиру,  в якій я проживала півтора останніх місяця, тобто з моменту приїзду у столицю. Просила Костю переїхати, знайти нове помешкання, нехай  з обшарпаними стінами,  тарганами  за холодильником, але інше. В житлі, котрим володіла корпорація  Олексія і з якого ось уже скільки часу нас не проганяли,  почувалась  незатишно, некомфортно,  незручно. Одні «не». Їх стільки багато в  моєму житті,  що  стримувала бажання  плигнути з мосту у  широченний  Дніпро, що мирно  протікав за вікном.

Ніж ковзнув  по хлібині і  невблаганно  врізався у  палець. Скрикнула та  скривилась від болю, водночас  зачепивши  ліктем  чашку, що мирно примостилась на краю столу. Із гуркотом та впала на підлогу, розбившись на   сотні шматочків.

— Дідько!  - випалила сама  до себе.

Робочий  тиждень починався просто прекрасно. Махнувши на скло,  підставила  палець під холодну воду. Полегшало. Та  ненадовго,бо в кухню увійшов Костя – усміхнений та  щасливий.  Хоч в когось із  настроєм  все  чудово. Поправивши комірець до ідеальності  нагладженої сорочки (вчора пів години над нею чаклувала), покосився спочатку на  долівку, а тоді  перевів  погляд на  кров, що стікала із місця порізу. Обличчя  вмить набуло серйозного відтінку.

— Ей,  мала,  що сталось?   Дуже болить? - оминаючи небезпечні острівці,  хлопець підійшов впритул, взяв  за руку та оглянув  поріз. – Як же так,  сонечко? – поцікавився, вдивляючись мені у вічі. Я  не могла  зрозуміти  його  думок: чи буде сваритись, чи  жалітиме.

Відколи Жуков зв’язався із Тихоном, у  ньому вмерло все святе і  добре,  що я  знала. Знайомого Костика давно не було. Натомість  в  його личині  перебував корисливий, самозакоханий   нарцис, який  шанував виключно  власну силу, значущість і  ще свого  боса – Санька. На щастя,  з останнім за час  нашого спільного проживання  мені  не доводилось  бачити. Проте розмов  про його скромну  персону вистачало вище  голови. Мій  наречений  продовжував займатися  боєм без правил в якомусь  закритому клубі Тихона.  Постійні синці та  рани не сходили з на раніше  глянцевого  обличчя, тому більшість  часу Костя проводив  вдома,  тобто у квартирі Олексія. На мої  прохання  переїхати хлопець не зважав, все відмахувався,  що не бачить сенсу  тратити  гроші на  житло у столиці по її  захмарних розцінках, коли «така шикарна халупа» простоюватиме без діла. О, скільки я виплакала! Даремно. Жук виявився невблаганним. Жити з ним під одним дахом було мукою. Вимушеною мукою, котру терпіла заради брата.  До речі, Сергій добросовісно  проходив  реабілітацію в  одному із санаторіїв  Західної України. Проходив і  зализував сердечну рану після раптового зникнення Каті.

— Сьогодні у  мене  другий робочий день. Ти зумисне вирішила його зіпсувати?  - просичав  крізь зуби і  відкинув руку.

— Припини. Сам розумієш, що ненароком,  - відрубала, тамуючи  щосили приступ гніву. Здається, я  поспішила із висновками про  хороший  настрій  без п’яти хвилин свого чоловіка.

— У тебе все ненароком.

— Костя,  - таки не витримала. –  Я не пізнаю тебе! Де той милий  хлопець, з яким я навчалась в  одному класі?

Вибухнув  реготом, а тоді вмить зробився серйозним та ображено відповів:

— А де та нормально дівчина, яку я  кохаю? Вимагаєш чогось від мене, натомість  сама  не здатна  зробити бодай один крок.

Я щосили стисла кулаки,  подумки закликаючи здоровий  глузд мовчати. Та я  щодня розривалась між роботою і  домом, аби хоч якось  забезпечити наше  виживання. Хлопець був  винен купу грошей,  тому  його доходу ніколи не бачила. А  їсти, одягатись, відпочивати він хотів, як ніхто. Я  з острахом  чекала  квитанцій  за комунальні послуги, бо в  кишенях  вітер гуляв. Останні  гроші Костя  витратив  на придбання  брендової сорочки, адже зі вчорашнього дня  він працював водієм якогось «крутого дядька». Звісно,  я  раділа зміні його  заробітку.  Можливо, хоч тепер  обличчя  не знатиме побоїв.

Грізною хмарою Костя рушив  на мене.

— Скільки будеш  корчити недоторканну?  Місяць живемо як брат із сестрою. Чи хочеш, аби почав  тягати  дівок у квартиру? Яно,  моє терпіння має межі.

«Як і  моє»,  - хотілось крикнути в  нахабну фізіономію. Стрималась. Промовчала.

— Ти готова?  Не хочу  запізнитись,  – поцікавився  хлопець,  на  ходу  закидаючи до рота  бутерброд.

— Не поспішай. Я  сама доїду.

— Ще чого. Машина під під’їздом.  Я доставлю   тебе на роботу в цілості та схоронності. Все-таки ти  моя наречена.

— Не варто  турбуватись.

— Знову за своє,  - скипів Костя. – Виходь і   не зли.

Із квартири вилетів  першим. Я, всипавши котові  корму, теж почалапала слідом. У ліфті поглянула у  дзеркало. Звідти дивилась втомлена дівчина, із  чорними колами під очима і занадто блідою шкірою на фоні світло-рожевої сукенки в дрібний чорний  горошок. Почувалась   препаскудно. Як морально, так і  фізично.

Коли вийшла, побачила біля чорного позашляховика свого друга  дитинства.  Він, наче справжній господар, турботливо обходив  чорну красуню. Галантно прочинив дверцята та допоміг присісти на  заднє сидіння.