РОЗДІЛ 22 "Ніч"

Широко розкритими очима я  дивилась на чоловіка, що завмер на ліжку.  Забула... Буквально все забула, варто було переступити поріг спальні. А ще кілька секунд тому почувалась найхоробрішою дівчиною на світі. Нещодавно повернулась гувернантка Матвійчика, тож я вирішила  поїхати додому та  нарешті  нагодувати кошеня. Але йти, не попрощавшись, вважала  нетактовно. Олексій повернуся  пізно.  Я вагалась чи варто турбувати чоловіка в  нічний час,  проте  залишатись в його будинку більше не могла. Поволі прокралась  до дверей, несміливо постукала і, не дочекавшись,  прослизнула всередину кімнати. І ось я  стояла як вкопана перед його  очима, які  в   сутінках кімнати на фоні блідого обличчя видавались блискучими алмазами.  Знайомий   мав втомлений,  змучений вигляд. У простому домашньому одязі виглядав молодшим свого віку,  простим та  щирим.

Вимушено натягнула  губи у  посмішці.   

— Олексію, вибач за несподіваний візит,  але… Приділи буквально кілька хвилин. Няня  Матвія приїхала раніше і   наразі з ним.  Я  прийшла попрощатись і  сказати,  що їду додому.

— Попрощатись?  - якось напружено звів  брови на переніссю. Чоловік підвівся на ноги  та  за кілька кроків  опинився майже поруч. – Це мені потрібно вибачатись,  що змусив  сидіти зі своїм сином. До речі,  дякую. Дуже виручила сьогодні.

— Звертайся, коли потрібно. Матвій – чудова, розумна  дитина. Я  з радістю  пригляну за ним.

— Приємно,  що знайшли спільну мову. Так, син у  мене хороший.  Шкода,  занадто мало часу приділяю його вихованню.  Інколи здається,  що  чужі люди – єдине оточення малого.

— У тебе справи, тому  доводиться чимось  жертвувати. Думаю,  хлопчик підросте  -і все зрозуміє.

— Ти   добра, Яно. В тебе чуйне серце,  - промовив  Олексій. В голосі чоловіка я вловила нотки захоплення і  роздратування водночас. Він явно боровся із внутрішніми суперечностями. – Така ж, як п’ять років тому…

— Ти пам’ятаєш  нашу зустріч?   - вилетіло з моїх вуст питання,  перш ніж встигла  його гарненько обдумати. Серце  закалатало швидко-швидко, мимоволі  зробила крок назад.

— Не тікай, - раптом промовив та  за лічені  секунди скоротив відстань. Його рука  повільно  ковзнула моїм зап’ястя. – І не бійся…

Не бійся…

Не бійся...

Шепотіла   вологі вуста майже поруч…

Гаряча долоня  провела  пекучу доріжку  до ліктя.

Застигла. Завмерла в полоні  виру його  очей. Чарував. Манив. Робив  безвільною.

Тепле дихання  загубилось у волоссі.

І  душа  моя перестало жевріти,  коли міцно притис  до грудей,  в  яких   шалено  билась  сполохана птаха – його  серце.

Колись я  мріяла, фантазувала про наш з Олексієм поцілунок. А зараз… Зараз раділа. Я  доторкнулась  забороненого плоду. Нехай настане завтра. З ним чи без нього – не важливо, але в цю мить  - ми одне ціле.

До його вуст потягнулась  першою. Вони були на смак  такими ж палкими та   жадібними, як  минулої ночі … В моєму сні. Все відбувалось занадто швидко,  занадто спонтанно  аби зрозуміти реальність  подій.

— Яно,  - простогнав  хриплим голосом,  виводячи  язиком  пристрасть на  тілі.

— Так… - видихнула, обвила сильні плечі і  не вчулась, як  дужі руки відірвали від підлоги. 

Вологе волосся  холодило пальці, та я  нещадно заривалась у нього, вимагаючи  від Олексія ще більшої віддачі. Внутрішня  жага спопеляла, тугим бажанням вилась у животі  та  млосними окликами виривалась у темряву звабниці-ночі.

Умілі  пальці  сягнули до низу живота, а  очі -  затуманені солодкою пеленою – зазирнули в самісіньку душу.

«Яно, ні»! – кричала свідомість.

«Олексію, так», - погоджувалось тіло, яке вигиналось і  мліло в чоловічих руках.

Він питав  дозволу мовчки, а  я мовчки той  дозвіл надала. Наступної миті я  опинилась на животі…