РОЗДІЛ 21 "Присмак"

Захотілось поцілувати. Банально просто спробувати на дотик ніжність двох пелюсток, які  у тьмяному освітленні  настільної лампи видавали таємничими, заманливими, делікатними.    З них виривалось  дихання.  Уста перебували поруч. Так близько,  що мій  розумі втік, полишивши мене наодинці з почуттями.

Не втримався…

Доторкнувся…

Зловив своїми устами її видих…

Яна стрепенулась. Не знаю,  що там їй снилось,  але поцілунок  набув  такого шаленого відтінку,  що підлога під ногами колихнулась. Я відсторонився,  а вона жадібно шукала ще.

Божевілля.

Божевілля!!!

Делікатно поклав дівчину на диван,  та коли  її голова  торкнулась подушки, німу тишу сколихнуло сказане нею слово. Одне слово…

— Олексій,  - простогнали з придихом  малинки. Яна  ворухнулась, зайнявши зручне положення,  і  ніжно пригорнула  до себе подушку. Всередині виникло дике бажання  опинитись на місці тієї подушки.

Божевілля! Хитнувши головою і відігнавши таким чином непрохані мрії,  ще раз погляну на сина та поспішив  вибратись із пастки, в яку добровільно пхав голову.

Дістався кабінету. Відкоркував  пляшку улюбленого  коньяку. Йти  по лимон було лінь. Подумки погодився запити пекучою рідиною  незрозумілі почуття  до…

Дідько! Рикова  мене бентежила. Вона сколихнула мій внутрішній світ.

«Завтра  негайно відправлю  бестію додому. Нічого дозволяти  малій  мелькати перед очима. Хто знає, що в цих Рикових у голові»,  - прийняв  поспіхом рішення та одноосібно його затвердив.  Приголубивши напою,  вмостився  у крісло,  закинув ногу на ногу. На зміну думкам  про  поцілунок прийшли  спогади. Спогади п’ятирічної  давнини, коли я  переступив  поріг батьківського будинку Сергія.

Наївна дівчинка Яна тоді назвала мене квітнем… Я довго сміявся, а  поїхавши, забув її.

Десь в глибині душі  моє   самолюбство  запищало найвищу ноту. Дівчина назвала мене на ім’я. Просто? З прихованим підтекстом? Натяком?

Від алкоголю  і  рою бджіл в  головному мозку,  голова  буквально почала розколюватись на часини.

Підвівшись, я  поволі   підійнявся на  другий поверх і  одразу вирушив  у свою кімнату. В  дитячу  не  заходив. Якомога далі від гріха.

А наступний  день у мої  плани вніс свої корективи. О шостій  ранку до мене  зателефонував  стурбований  начальник охорони  і  повідомив,  що  біля входу в компанію розмістилось кілька автомобілів спец призначенців на чолі  із слідчим, який  розмахував ухвалою суду, при цьому  щось сповіщаючи про санкціонований обшук.  Ситуація  вимагала  конкретних дій  та  жорстких рішень. Викликавши головного бухгалтера,  кількох  розумних працівників юридичного відділу, я  нашвидкуруч   зібрався. Одразу погнав   сонним містом  до  свого дітища. Ранок виявився прохолодним, дощовим, сірим,як настрій  представників правопорядку, що наче стерв’ятники  в  передчутті  наживи злетілись   до  головного офісу.

Я   швидко оглянув  запропонований документ. Навіть  без додаткової консультації усвідомлював,  що припис їхній законний. Нічого не залишалось, як  добровільно та  власноручно  прочинити  двері перед   людьми у формі.

Основним  осередком  непростої слідчої дії  поліцейські   обрали мій кабінет. Протягом дня,  допоки  творилась у всіх  відділах катавасія,  слідчий  мирно  займав поважне місце в  кріслі навпроти мого столу.  До вечора  ми з ним перейшли заледве не на ти.  Кажуть, обставини  зближують людей,  людей, навіть  по різних сторонах барикад.   

— У вас солідна організація,  - констатував  правоохоронець,  уважно переглядаючи чергову теку  з документами. – По-чесному, не розумію , навіщо було створювати  підставну  фірму. Тепер ваша репутація  на ринку послуг добряче заплямована.

— Питання риторичне, - відповів, аби бодай  щось сказати.  Звісно, я  легко міг доказати, хто насправді винуватець цього свята, але чоловіча  гордість, не дозволяла  розповідати всім про  зраду дружини  з найкращим другом  та  радником.  Моя компанія  могла вийти із шторму  обшуків, тимчасових доступів,  численних допитів і  викликів в поліцію. Тому ліпше було  боротись законним шляхом, аніж копирсатись в  брудній білизні  в суспільства на очах.

По закінченню дня,   правоохоронці   завантажили потрібними їм документами,  ксерокопіями  службовий бус та, ввічливо попрощавшись,  поїхали  розбиратись у буквено-цифрові  макулатурі. Коли  в кабінеті  нарешті стихло, втомлено відкинувся на спинку крісла. Все, що хотілось,  це їсти. Їсти і  напитися. Ще в обід  телефонував  Адам Станіславович. Він був у мене вдома, оглядав сина.  Малий поводився гарно, тож підстав  для хвилювання він не бачив. А  ще обмовився  про  дівчину, яка  замінює няню. Старий  авторитетно вимагав  залишити  її біля  Матвія, оскільки  останньому з нею комфортно та  затишно. Звісно, я пообіцяв   все владнати, і  тактовно одразу забув,  бо увагу  прикували земні проблеми.

Заплющив очі.  Пам'ять   берегла спогад про  губи  Яни,  їхню чуттєвість та м’якість.

«Дівчина  протягом дня  сидить із сином. Потрібно хоч  букет квітів  придбати на знак вдячності», - мелькнуло. Розібравши решту справ та відпустивши працівників по домівках, я  майже останнім вийшов з офісу.  Однак   потрапити  прямим  направленням  до місця проживання не вдалось. Біля мого автомобіля  нетерпляче походжав  сивочолий чоловік у  темному плащі та з   витонченою тростиною в руці. Здалеку пізнав тестя. Поганий настрій  підсилився  нерадісною зустріччю.