РОЗДІЛ 16 "Коли важко зізнатись"

-Яно, - кволо погукав  брат, ледь вимовивши моє ім'я  потрісканими губами. Я миттю скочила на ноги зі стільця,  на якому  сиділа та розглядала весну за вікном, допоки він спав. 
-Так, Сергійку, я  поруч. Подати води?
-Ні. Яно, у мене був мобільний  телефон. Мабуть, він у слідчого залишився після аварії. Знайди…
Сергій почувався  занадто ослабленим, щоб продовжувати розмову, і  безсило прикрив  повіки. Я  обережно провела долонею по його руці.  
-Телефон мені  повернули. Він  у твоїй тумбочці. 
Брат широко відкрив  очі та стурбовано поглянув на  мене. 
-Ти була в поліції?
-Братику,  тобі  нічого хвилюватись. Зараз подумай про себе, побережи  здоров’я. 
-Телефон слідчий віддав?
Я  заперечно похитала головою. Сергій все зрозумів і міцно-міцно стис кулаки. Його  безкровне обличчя  набуло  червоного відтінку. Можливо, йому стало соромно  за мою обізнаність в  його  амурних походеньках, можливо,  причина полягала виключно в  особі колишнього друга. 
-Дідько! – вибухнув вголос. – У мене була вся інформація на  телефоні. Прикро, якщо хтось  отримав  до неї доступ, підібравши пароль. 
-Думаєш, Олексій  міг зашкодити? Мені  здавалось,  що він порядна людина,  - промовила і  запнулась на пів слові. Подумки висварила себе  за необережність у сказаному. Он, Сергію зле, а я, замість того, аби вберегти від лишнього стресу,  додавала масла у вогонь. 
Щоб вгамувати першу хвилю емоцій,  брат  закотив очі та  зробив кілька глибоких вдихів. Відпочивши, знову звернувся:
-Нам потрібні гроші на лікування. Готівки я  не маю звички зберігати. Всі кошти на рахунках. Візьмеш мою карту і  знімеш. Мій гаманець знаєш де?
-Ось, - теж дістала із тумби і  подала.
-Спершу телефон, - з цими словами  брат взявся  клацати  необхідні комбінації на екрані  пристрою. З кожною наступною  хвилиною, яка  маскою зневіри перекошувала його  обличчя, мої острахи з приводу відсутності грошей  посилювалися. І цей відчай  передавався мені. 
      З  часу  доленосного дзвінка про  покращення самопочуття Сергія  минув  тиждень. Протягом цього періоду я  буквально розривалась між лікарнею, де особисто  хотіла проконтролювати  лікування близької людини і  роботою,  яку вирішила не полишати, аби мати фінансову незалежність. Було важко. Дуже. Інколи,  пізно вночі діставшись  ліжка, буквально завалювалась  й  засинала обійнявшись з кошеням, котре  за ці дні  стало близьким  другом і  щовечора вірно зустрічало свою  втомлену  хазяйку. Мама  телефонувала виключно до мене, тому що братові  обмежили розмови. Доводилось підтримувати всіх: і  батьків,  і  хворого Сергія,  і  Катю, яка дивним чином  почала займати в моєму  житті  доволі  багато місця.   Остання  чомусь вбачала в мені  єдиний міст у  налаштуванні стосунків  між нею та оточенням. Дівчина систематично   дзвонила, детально розпитувала  про  хворого. На  щастя, не  навідувалася,  тому що виписалась  одразу в той же день, коли  брат  прийшов до тями і я  застала її в палаті.  
У всьому цьому океані  метушні  єдиною опорою виявився Костя. Хлопець, як  справжній  джентльмен,  всіляко морально намагався допомогти,  хоч  і сам був зайнятий. Він  постійно пропадав в  клубі  Тихона. Ми не  бачились, але  телефонна переписка  вартувала  багато.  Я  навіть  не  помітила, як  зблизились і  тепер кожнісінький мій  ранок  починався  із милої картинки  з побажаннями гарного дня. 
-Сестричко, мій  телефон  Олексій приніс? – нарешті відірвавши очі від  гаджету,  звернувся   пацієнт. В його голосі звучала  непідроблена тривога. 
-Так,  просив  тобі особисто в руки передати. 
-Він тобі  щось говорив?
Осмикнулась.  Що сказати? Голу правду? Чи   пограти в  брехню? Інколи, кажуть,  обман необхідніший  за  чисте одкровення. Але у  брата  достатньо в  житті омани, аби  ще отримувати порцію її від  людини, якій  довіряв. 
-Повідомив  про  твій  зв'язок із  його дружиною, - відверто зізналась,  ховаючи очі. Що  казати,  говорити такі  речі складно. 
-Отже,  телефон побував у нього, - хмикнув і  з болем в голосі  додав: - Мої рахунки порожні. Деякі належні  мені гроші виведено на підставні рахунки, частину заморожено. А ще левову частку, яку мав  отримати від  партнерів,  не одержано.  Висновок один: Олексій  гарно помстився. Тепер я  не маю за що лікуватись.  На додаток, Яно, я  безхатько,  адже квартира, в якій проживав, власність  його корпорації. 
-За квартиру я  знаю,  тому   кинулась шукати роботу. А щодо іншого… Виберемось. 
Внутрішньо я  була готова до   невтішних новин. Можливо тому  одразу вгамувала  розчарування,  що  гіркотою підступило  до горла. 
«Будь сильною. Ти потрібна йому»,  - наче  слова з  молитви повторювала собі,  споглядаючи душевний  біль Сергія. Для  нього настала важкі часи. Часи, в яких  пішла  боротьба за виживання. Я  обхопила його  крижані, тремтячі пальці. 
-Вже завтра  після роботи я  поверну  Олексію ключі від квартири. Буде краще для всіх, якщо ми спільно розійдемось у різні сторони і  більше не перетинатимемось. 
-А куди з’їдеш? Я,  на жаль, допомогти не зможу. Ймовірно, всі  мої друзі, почувши події, розбіглись, як  миші  з  корабля-потопельника. 
-У місті є  мій  однокласник. Думаю, Костя Жуков допоможе. 
-Костя… Щось не пам’ятаю такого. 
 -Хлопець заслуговує довіри. 
-Сестричко, мені  дуже шкода,  що так  сталось. Мої  проблеми  перекотились на твої тендітні  плечі.  Це не по-чоловічому,  - журливо вимовив  Сергій, примружуючи очі, аби  приховати пекучу сльозу. 
-Припини, - схлипнула. -  Разом  ми подолаємо всі труднощі!
Я  твердо вирішила  звернутись  за  тимчасовою допомогою з житлом  до Костика. Ліпше з ним мати спільну справу, ніж з Олексієм, який  вчинив  як справжній егоїст. Звісно, чоловіка  можна зрозуміти, але карати   суперника залишенням його  сам на сам із хворобою та фінансовою скрутою – не менш підло. 
Обійнявши  брата,  наскільки  дозволяли   ще підключені до його тіла   апарати, я  попрощалась та поспішила додому.  На шляху  до висотки двічі набрала номер Жука, однак той  безцеремонно не  брав  слухавку. А мені так хотілось  якомога  швидше розплутати клубок з армійським приятелем Сергія,  доказати йому, що здатні самостійно вижити й  без його підтримки та  всупереч  перешкодам. Про те, де шукати гроші,  прийняла рішення  сьогодні не думати. День і  без того видався важким. 
Видався, бо найбільший сюрприз  робочого тижня  мене чекав під рідними дверима. Я остовпіла, вгледівши під ними  Костю – закривавленого та  побитого.