РОЗДІЛ 15 "Зустрічі"

Перший робочий  день, минав  наче в  тумані. Вночі, поглинута думками про Олексія та  виявлені махінації в  його фірмі,  я  пізно заснула і на ранок прокинулась з відчуттям, що в голові поселився рій  бджіл.

Після обіду  відсутність здорового сну, а  ще втома від постійного перебування на ногах,  далася  взнаки. Почувалась,  мов вижатий  лимон,   повіки клеїлись,  обличчя скривилось. Хотілось залізти під ковдру і  просто відключитись. До реальності час від часу повертала Ліна, яка всіляко намагалась підтримати, але, на щастя, із розпитуваннями не  доставала.

— Керівниця  поїхала, і, мабуть, не повернеться,    - констатувала вона, коли наш роботодавець,  попрощавшись одним кивком голови, зникла із поля зору. – Сьогодні на ній  нова сукня та зачіска, тож  знову разом із своїм  малолітнім альфонсом. Терпіти не можу чоловіків,  які  проживають коштом  зрілих дам. Уявляєш, красивий, молодий,  доглянутий, а  припадає біля жіночки, яка в   матері годиться.

— І таких потрібно, - видихнула я. – Гірше,  коли  сім’ї руйнуються, коли  один зраджує іншого. А так… Всім  добре і всіх все влаштовує.

— Маєш рацію. А хлопчина у шефи ні -  красень. Один раз бачила, бо стара відьма старається  не показувати його оточенню. Боїться,  що молодші вкрадуть її щастя,   ніби не  розуміє,  що тому щастю тільки гроші потрібні. О, глянь, який відвідувач  завітав. Оце екземпляр! – і  з цими словами знайома швидко   обтягнула кофтину та в передчутті  переступила з ноги на ногу. – Як моя  зачіска? А макіяж?

— Красуня, - я  спочатку покосилась на складені  бантиком  губки  подруги,   а тоді перевела погляд  в  напрямку її мрій. Усміхнулась. – Здається, я  знаю цього мачо.

Озираючись  на стелажі,  до нас прямував   Костя Жуков. Таки  смаку напарниці  протрімо віддати належне. У  вузьких синіх джинсах і в  тон їм  джинсовій куртці, модних білосніжних кросівках та  базовій сірій  кофтині, прибулий виглядав  приголомшливо. Особливого  шарму хлопцеві  додавало  скуйовджене волосся та  ледь розтулені  малинові вуста.

— Солодкий, - пливла Ліна.

А я  помахала  другу дитинства рукою. Запримітивши нас, Костя  заусміхався і, наблизившись швидкою ходою, одразу поцілував мене в щоку та  ув’язнив в обійми.

— Янко, я  вже встиг скучити,  - блиснув  білосніжною посмішкою. Я поспішила звільнитись від  захвату.

— Привіт, Костику.  Я  також рада  зустрічі. Познайомся, моя  колега Ліна. Ліно,  мій однокласник Костянтин Жуков.

— Жуков,  - протягнула  та. – Як офіційно і  суворо.

— Можна просто Костя, - нагородив її  скромною усмішкою знайомий, давши зрозуміти хто конкретно його цікавить, й  звернувся до мене: – Ти тут працюєш? – озирнувся. – Подобається?

Знизивши плечима, я  відповіла:

— Ще не встигла зрозуміти. Сьогодні  перший робочий  день.

— А перерва є? – одразу пішов у наступ хлопець.

Від колишнього однокласника не відцуратись. Якщо він приїхав,  то  безглуздо уникати чи придумувати незрозумілі відмовки. Раніше я чітко дала  зрозуміти  хлопцеві:  моє серце не належить йому. Позиції не змінювала. Та ситуація із Тихоном мені дуже не подобалась. Я порахувала  своїм  обов’язком попередити та вберегти наївного Жука.

— Ліно,  прикриєш на хвилин двадцять? -  попросила напарницю. Та тільки хмикнула, мовляв,  звісно і  навіщо питати. Подякувавши,  вхопила  Костю за рукав та потягла до виходу.

— Може в кафешку сходимо? Кави чи соку замовимо? Не стояти ж на дорозі? – не вгавав знайомий,  допоки йшли до виходу.

— Не можу,  - чесно збрехала. – Ось-ось  повернеться керівниця. Не хочеться вилетіти,  ще не почавши працювати.  

— Припини. Ти ж людина і  їсти тобі потрібно. Ходімо!

Костя рвучко перехопив  ініціативу і  тепер вже він керував мною. Ми  пішли до  відкритого кафе,  яке знаходилось на прилеглій до  супермаркету території. Через кілька хвилин  перед мною стояли склянка апельсинового соку та  чималий  гамбургер. Собі  Костя замовив  те ж саме. Напхавши  рот чималим шматком, хлопець швидко впорався  із порцією, а тоді взявся до розповіді.

— Саньок нормально мене зустрів. Як рідного. Розпитував   за свою мамку,  за тебе згадував.  Довго сміявся, що я  за тобою так довго бігаю.

Почувши подібне, я  геть їсти припинила. Тільки здивовано дивилась на співрозмовника.

—  На роботу взяв у свій клуб.

— У Тихона є клуб?  - моєму здивуванню не було меж.

— Угу. Щоправда, я  там не був, зате аванс отримав. Зараз   квартиру шукаю.

— А  що виконувати повинен?

Відповідь на це питання  заштопорилась. Костя  хвилину покліпав очима, нервово  осмикнув комір  куртки і  обережно повідомив:

— Охоронець, наче. Яка різниця?  Головне - гроші хороші. Судячи по авансу, на  нормальне життя у столиці вистачить.

— І договір ти, звісно, не підписував?

—  А навіщо?

— Хоча б аби  перестрахувати себе, чітко знати  функціональні обов’язки і  мати впевненість  у  захисті  з боку держави.

— Ха! Янко, ти досі літаєш в  хмарах.  Отямся,  мала,  ми давно не діти і  в нас  доросле життя. Варто влаштовуватись з вигодою для себе. От Тихін говорить…