Як сподівалась, Костя не змусив себе довго чекати. Вже увечері на екрані телефону висвітився його номер і заграла звична мелодія дзвінка. Я обережно відклала на диван котеня, яке вже встигла нагодувати та відмити, і, провагавшись хвилину, все-таки підійняла слухавку.
—Привіт, - привіталась, підійшовши до вікна, за яким місто вигравало сотнями вогнів. Видовище було захопливим.
— Янко, як ти? Радий, що відповіла, а то на пероні склалось враження, ніби прощаємось навіки. До речі, я у столиці. Хочу зустрітись.
— Мама говорила, що планував приїхати. Ти на кілька днів? – про всяк випадок перепитала, хоч прекрасно усвідомлювала справжню ціль його прибуття.
Хвилину помовчавши, хлопчина впевнено відповів:
— Назавжди. Я до тебе приїхав, Яно.
«Тільки зізнання залишалось слухати», - подумала про себе і вирішила одразу дати відсіч.
— Костику, мені здається, я не давала тобі приводу.
— Ні, ти все неправильно зрозуміла, - перебив на пів слові співрозмовник. – Я ж по-дружньому. Побачимось? Я обіцяю тільки підтримку.
В його голосі звучала надія, яку я не могла вбити. Ми знади один одного вічність і було б не по-людськи відмовити другу дитинства.
— Звісно. Я влаштувалась на роботу в супермаркет у книжковий відділ. Я скину тобі адресу. Приїзди, коли зручно.
— А я тільки обживаюсь. В Саньки Тихона зупинився. Пам’ятаєш такого? Він навчався у старших класах.
Задумалась. Тихон – прізвисько нашого місцевого бандита, який, коли правоохоронці наступали на п’яти, вчасно встиг втекти у велике місто. Колись його мама хвалилась, що Саша взявся за розум і непогано влаштувався, знайшов достойний заробіток. Але знаючи вдачу останнього, мало хто сумнівався в законності того доходу.
— А як ти його знайшов? – запитала, тамуючи сумнівні підозри.
— Ну, Тихон давно мене кликав до себе. Я відмовлявся, а тепер є причина.
— Куди кликав? - не зрозуміла.
— Слухай, - відмахнувся Костик. - Я ще сам нічого не знаю. Завтра вранці введуть у курс справ. Але скажу тобі, Саньок непогано пристроївся. Хата в нього шикарна, і машина – мрія.
— Не думаю, що з ним варто зв’язуватись.
— Побачимо. Ти у брата живеш? Він ще в лікарні?
— Так, у Сергія. Стан його важкий і поки що без змін. Шукаю гроші на лікування.
— А в нього що немає?
— Не знаю. В квартирі не знайшла, а чи є на рахунках - невідомо. Він без свідомості.
— Янко, не тривожся. Я в місті, а двом веселіше.
Останні слова друга вселяли віру. Подякувавши та обмінявшись кількома фразами, ми розпрощались. У кожного з нас завтра по-своєму важкий день, сповнений новими труднощами і сподіваннями.
Вмостившись на подушку, я довго не могла заснути. Спочатку думала про нове місце роботи, а тоді міркування плавно повернулись до Олексія. З часу нашої першої зустрічі він дуже змінився. Чомусь твердо знала, що зраду дружини він боляче переживав. Та і мені було край неприємно мати причетність до їхніх життєвих баталій. Мимоволі я стала жертвою ситуації. Жертвою, в серця якої жили почуття до забороненого чоловіка. П’ять довгих років він являвся табу для Яни Рикової, п’ять років я мріяла про нього, уявляла зустріч, берегла в пам’яті примарний образ. А коли знову побачила, доля звела нас за ганебних обставин, зробивши Олексія ще більш недосяжним.
Як не пробувала відійти від теми приятеля брата, всі старання виявилися марними. Підвівшись, пішла на кухню зробити чаю. Із горнятком запашної рідини розмістилась на зручному диванчику, який умілий дизайнер зумисне поставив поруч величезного панорамного вікна. Забравшись під тонкий плед, вбила в пошук на телефоні прізвище та ім’я чоловіка. На щастя, в Інтернеті за бажанням можна знайти будь-яку інформацію. Система вибила фото усміхненого чоловіка в строгому діловому костюмі, який сидів у шкіряному кріслі в доволі солідній обстановці кабінету.
— Олексій, - промовила, натискаючи на посилання. Я безліч раз обирала її, знала до ком текст про нього. Та сьогодні я побачила нову статтю. Назва «Чесний чи ні? Податкові махінації» різонула свідомість.
#2714 в Любовні романи
#1318 в Сучасний любовний роман
#431 в Сучасна проза
Відредаговано: 23.05.2021