РОЗДІЛ 13 "Проміньчики"

Дівчина мені  одразу сподобалась. Весела, прудка,  з  яскраво-червоним волоссям,  зодягнена в чорні  штани та  світло-синю  сорочку, вона  безупинно щебетала, як тільки я  переступила  поріг  величезного книжкового відділу у  просто гігантських розмірів  торговельному центрі,  який  знаходився в  кількох зупинках від  місця проживання Сергія. Різноманіття  книг манило погляд та   нова знайома, яка назвалась Ліною,  привертала всю увагу на   себе.

— Загалом, наша шефиня нормальна жінка. Правда, інколи у неї бувають, як я  кажу,  сезоні загострення, і  тоді  ліпше на очі  не потрапляти.

Я прослідкувала  за її  худорлявою фігуркою, яка вправно маневрувала поміж високих стелажів та  широких столиків, на яких красувались в кольорових обкладинках  дитячі  книжечки.  Дівчина швидко звернула в невеличкий коридорчик, що виходив із  зали, й завмерла під  броньованими дверима.

— Ух,-  видихнула . – Я дуже рада, що ти прийшла на співбесіду,  тож постарайся не підвести мої сподівання. Сама я  геть   затомилась.

— Ліно,  дякую. Все так несподівано,  - відповіла майже пошепки, в  страху  злякати своє везіння.  Серце  калатало, ладне будь-якої митті завмерти аби вилетіти.

— Зберись, - дала настанову дівчина. – Ліпше одразу у воду, ніж  довго вагатись і  боятись підійти до трампліна.

— Твоя  правда. Ну,  тоді тільки вперед.

Із затамованим подихом,  притискаючи до грудей теку  з документами,   сміливо постукала у дверне полотно. З  ним роздалось  розкотисте  запрошення. Я, наче від того  залежало моє життя,  чимдуж рвонула ручку та  ступила в  невідоме.  

Тим невідомим виявився  малесенький кабінет – комірчина з  мініатюрним вікном під  стелею та широченним   письмовим столом під  ним.  В офісному кріслі крутнулась в моєму напрямку миловидна жіночка, віку моєї мами. У неї було коротке чорне волосся,  срібляста сукня вуаля  шістдесяті, довгі, загострені нігті,  пофарбовані у   сірий колір,  та елегантні окуляри, які  трималися на кінчику  акуратного носика.

— Добрий  день. Мене звати Яна Рикова і  я прийшла на співбесіду.

Спочатку  мене  оцінили по зовнішньому вигляді. Пробіглись очима  по укороченій малиновій куртці,  темно-синіх джинсах та  кедах на високій танкетці.

— Добрий день. Скільки вам років? Вісімнадцять є?

— Двадцять.

— Досвід роботи у торгівлі?

— Жодного,  - чесно зізналась я, однак поспішила додати: - Я працювала бібліотекарем,  хоч маю економічну освіту. Книги люблю і, сподіваюсь,  із  обов’язками  справлюсь. Принаймні буду дуже старатись,  бо робота мені  край необхідна.

— Робота всім потрібна. Такий у  нас час, що без доходу  не виживеш.  Сім’я? Діти?

— Немає.

— Добре, отже лікарняних ти брати не будеш. Що із здоров’ям?

— Нормально. Скарг не маю. Ось карту медичну принесла.

Жінка уважно переглянула  простягнутий  документ і  врешті винесла вердикт:

— Беру вас з іспитовим строком на  два тижні. Справитесь – будете працювати.  Приступайте із завтрашнього дня.

Щаслива усмішка скрасила моє обличчя, я  навіть  зуби зціпила, аби   не заверещати з радості.

— Дякую! Щиро дякую! Не підведу,  ось побачите, - промовила, а жінка навпроти лише похитала головою.

Із чудовим настроєм та піднятим бойовим духом буквально вилетіла з кабінету в обійми Ліни. Виявляється увесь цей  час  дівчина терпляче очікувала  рішення   керівниці.

— Що? Взяла? – вгледівши мою бентежність,  перепитала вона.

— Так. Щоправда, з  іспитовим терміном. Але  то не біда. Вже завтра  можу приступити до  стажування. Ох, аж не віриться, що так  швидко вдалось влаштуватись.

Таки правду  говорять: за чорною смугою приходить біла, варто вірити і   сподіватись на краще. Мій  брат обов’язкові видужає і все у нашій сім’ї з часом налагодиться.  

— Чудово, у нас форма твого розміру знайдеться. Попередня дівчина майже її не одягала,  бо була вагітна. Все, тоді до завтра і не запізнюйся, інакше одразу вилетиш.

Попрощавшись із  Ліною та домовившись на котру годину приходити, я вийшла із торгового центру. На повні груди вдихнула  свіжого повітря, посміхнулась  блакитному небу, весняному сонечку і навіть міцно стиснула  кулачки в підтвердження своїх  надій на світле завтра. Захотілось  зателефонувати мамі та сповісти радісну звістку. Ненька одразу підійняла слухавку. Прозвучав її схвильований голос, адже вона кожної миті чекала повідомлення  про стан Сергія.

— Мамо,  привітай мене! Я влаштувалась  продавцем у книжковий  магазин, - вимовила скоромовкою  та  одразу запнулась,   бо доволі вчасно побачила під ногами замурзане сіреньке кошеня. Прибула  жалібно запищала.  – Мамуль, я зателефоную.

— Доню, все гаразд?

— Більш ніж. Я  тут безхатька знайшла.

— О, у цьому вся ти. Дай йому на їжу і  йди займайся своїми справами. Не думай возитись з ним.

— Добре,  - погодилась,  втаївши,  хто насправді потребує допомоги. Знаючи матусину любов до стерильності і  неприхильне ставлення до  шерсті  по житлі,  вирішила  завбачливо промовчати.

— Яно, стривай, - спохватилась вона  по ту  сторону зв’язку. – Забула сказати. Вчора  Костя  поїхав  до столиці, тож чекай  давнього друга.

— Костя? – перепитала, завмерши із широко розплющеними  очима. Новина і  радувала, і шокувала водночас. Здається,  хлопець вирішив не відступати.

— Так,   просив у  мене твою адресу, але я  відмовила. Сказала, щоб набрав тебе.

— Дякую, - якомога спокійніше відповіла. Котеня  знову писнуло. Я попрощалась з мамою та підняла чотириноге чудо  на руки. Відчувши людське тепло, тваринка  замуркотіла та міцніше  приголубилось до долонь.

Крихітне, самотнє,   одне єдине у всьому світі.

— Ну, що? Пішли додому, знайда?  - запитала, важко зітхнувши.  Можливо, нічого поганого в тому немає,  що Костя буде поруч. В чужому місті  ліпше  триматись  разом.

Я вірила. Я сподівалась. А доля готувала все на свій  лад.