РОЗДІЛ 11 "Коли боляче"

Я не знаходив собі місця.  Душа  боліла. Ні, вона кричала та вимагала  правди. Я  тамував  бажання  поїхати в  лікарню  і  голими руками витрусити з Катерини  зізнання.   Не міг більше ні про що думати, вирішувати справи чи просто дихати.   Даремно. Все в житті тепер даремно. 

За що?  Чи я  не  кохав? Чи я  не віддавався  на повну? Чим я гірший  за нього?

Не витримав і примчав у  лікувальний  заклад. До центральних дверей крокував  з твердим наміром  подивитись колись коханій  жінці у  вічі й  отримати  свої відповіді на  питання. Думав, що мав  повне право  розібратись в  ситуації. Думав,  що  варто сказати в очі,  що розлучення  остаточне та  буде краще, якщо одразу відмовиться від сина.

Матвій, єдиний, хто стримував  мене від  необдуманих вчинків. Заради нього я  був  ладний   гори звернути,  небо прихилити.  Він мій син. Мій!

Моє самолюбство кричало,  в  той час,  коли Адам Станіславович  відбирав  у малюка біологічний матеріал  для експертизи.

Я завмер навпроти  лікарні. Виявляється останній крок   зробити найважче. Мозок гарячково прокручував  можливі варіанти розмови, наводив аргументи,  готувався прийняти удар.

«Ні, в такому стані  не варто  йти», -  говорив мій внутрішній голос. Я вирішив  постояти, подихати свіжим повітрям, аби зі здоровим  глуздом переступити поріг.

Від намагання привести до ладу внутрішній світ, мені відірвав низький, знайомий голос.

— Олексію,  - гукнула дівчина за моєю спиною. Не озираючись,  знав,  що позаду стоїть Рикова.  Поглянув у блакитне небо, яке наче  з висоти насміхалось над моєю ситуацією, адже менш за все хотів знову зустрітись з дівчиною.

—  Чого тобі, Янка – сестра Сергія Рикова? – запитав, вдивляючись в блакить.

— Олексію, - вона промовила зовсім близько. Мабуть,  стиха ступила кілька кроків. Зробив пів оберта. Помітив, як багрянцем налились її щоки. Дівчина  сховала руки в  кишені   темно-коричневого пальта, яке  дуже підкреслювало   кирпатий носик. Несподіваний порив вітру  шмигнув по її волоссі  і  воно густими  пасами налетіло на очі. Яна  рвучко заклала його за вуха. Чомусь покосився на  безіменний палець її правої руки. Мабуть, у мене розвивається параноя.

— Нам потрібно поговорити, -  кинула, проникливо вдивляючись в  мої очі.

— Поговорити? Про що? 

—  Про… Про Сергія і Катю,  - з болем виговорила вона,  а мене всередині наче  полоснули  косою. Скривився. Похитав головою.

— Безглузда тема, - коротко відмахнувся, однак  розвернувся  обличчям. Пустун-вітер  доніс  до носа аромат півонії.

Яна видихнула.

— Я хочу вибачитись.

— Вибачитись? –  здивовано звів  брови  догори.

— Що зайняла зранку твій… ваш час.

Хмикнув, змірявши наївне створіння поглядом.

— Не переймайся. То дрібниці, - а помовчавши хвилину, додав: - Ти заради цього мене перепинила?

— Так… Точніше ні.  Мені потрібно дещо знати. Куди їхали Сергій та Катя?

— Яке це має значення?  Хоча, якщо цікаво, можу дати номер слідчого. Подзвониш,  розпитаєш.

— Сумніваюсь,  що він відповість, бо відправив  до тебе… вас.

Її переходи з «ти» на «ви» бісили й зводили з пантелику. Примружив очі.

— Звертайся на «ти». Тим паче, що ми майже родичі, - я  гірко розсміявся, а  Яна взагалі втратила дар мови.  Стояла,  широко розкривши очі в гримасі  нерозуміння  подій. Дівчинка! Дитина! У неї хоч є  хлопець? Чи ще не зіпсована  реаліями життя? Не знає, що таки біль від зрад?  - Так, Янко,  твій брат і  моя дружина були коханцями.

Останніми словами я  виплеснув всю злобу, яка кипіла на моїй скаліченій душі. Виплюнув  фразу, як смертний вирок її вірі у світле і щире.

Обігнувши дівчину,  попрямував назад до автомобіля. Вистачить на сьогодні подій з жінками, їхніми коханцями та  братами. Вже в автівці наказав водієві їхати додому. Там на мене очікував  син.

Матвія  застав  на кухні.  Малий,  сидячи за своїм  крихітним столиком, весело орудував  ложкою в  тарілці з кашею. Було смішно дивитись, як  нехитра справа   повністю  зайняла його увагу.  Біля нього  порядкувала куховарка, раз по раз кидаючи на малого  турботливі погляди.

Очі кольнуло. Чужа  жінка,  а  переймається  моїм  сином, більш  ніж  його рідна мама.  Після нашої ранкової зустрічі  Катя  жодного  разу  не обмовилась про кровиночку.

— Привіт! – сказав, увійшовши в  кухню.

— О, татко! Ура! – малюк  підскочив та підбіг до  ніг. Я  нахилився, підхопив сина і  підкинув  його догори. Той весело засміявся. – Ти вже не підеш на роботу?

— Ні, любий,  не піду.

— А цого?

— Бо хочу побути з тобою. Як почуваєшся?

— Пив  смачненький  сироп. А ти будеш? На поличці повна пляшечка стоїть.

— А  пляшечка з ведмедиком? – змовницьки  зазирнув у  хитренькі оченята. Малий  закивав голівкою,  а тоді міцно обійняв  за  шию.

— Я сумував.