Вона не чекала, що я так швидко зупинюсь. З розбігу налетіла, вткнувшись носом в мою грудну клітку. До мене одразу долетів тонкий квітковий аромат, в якому переважали нотки пахощів півонії. Я втягнув його на повні груди. Дівчина одразу відсторонилась.
— Вибачте, - скромно опустила очі додолу.
На мить я замилувався її дитячістю. Ростом вона сягала мого підборіддя, виглядала втомленою і ще худішою, ніж в ночі. На блідому обличчі красувались темні кола, які свідчили про відсутність сну, а кутики вуст зсунулись, як буває в людей, похнюплених та пригнічених поганими новинами.
Ще в палаті я помітив на її акуратному носику веснянки. Вони були надзвичайно милими й дуже контрастували зі світло-русявим волоссям.
Скільки їй? Коли ми востаннє бачились, вона виглядала підлітком. В принципі, як і зараз.
— Я хотіла запитати. - ретельно підбираючи слова, почала сестра друга.
Я покосився на купу сумок, що стояли неподалік від нас під стіною. Дідько! Напевне, в Яни нікого немає в місті. Сергій ще непритомний, а де ключі від його квартири мала навряд знає. Я скривився. Одне тільки ім’я Сергій викликало в моїй душі тайфун, здатний рознести все довкола.
Мабуть, дівчина перехопила мій погляд, бо поспішила продовжити:
— Ваша дружина… Здається, теж вчора потрапила в ДТП? Як вона?
У голосі знайомої прозвучав біль, чи то мені тільки здалось?
— Все гаразд.
— Добре, - її очі – великі та чорні, мов темне небо, знову винувато опустились на підлогу. Дівчина поспішила відійти.
Однак щось всередині не змогло її відпустити.
— Яно, - окликнув, - зачекай, будь ласка. Тобі є де зупинитись?
— Ще не встигла підшукати житло. Я вчора одразу з потяга приїхала в лікарню. Зараз цим займусь.
Я важко видихнув. Не по-чоловічому показувати свою слабкість, тому міцно-міцно зціпив зуби. Зціпив, але запропонував:
— Можу відвезти тебе на квартиру Сергія.
— У мене немає ключів, - стиха промовила. Навіть через пелену своєї люті на друга я відчув її страх. Дівчина боялась мене і нічого не могла з цим зробити. Вона нервово переступила з ноги на ногу, знову спробувала відійти.
— Не тікай, - я рвучко вхопив дівчину за зап’ястя.
Сам не знав, що зі мною відбувається. Я мав би ненавидіти, розвернутись і піти, натомість нав’язуюсь цьому дівчиську із допомогою. Сполохані очі вп’ялись в мої. Я відпустив її так же швидко, як дозволив собі необачність. Перед очима постав спогад. Той квітневий день. Як дзвінко Яна сміялась, як раділа, як літала метеликом по квартирі, а потім в саду…
Марево розвіялося, варто було пригадати її прізвище.
— У мене є ключі. Квартира службова і належить моїй корпорації .
Навіщо я це сказав? Навіщо уточнив власника житла? Яна гордо підняла підборіддя.
— Ви занадто зайняті. Не хочу обтяжувати. Сама справлюсь.
Правильно було б піти геть. Та світла і добра сторона мене, яку ще не встигала вбити звістка про зраду дружини з найкращим другом, взяла гору. Я направився до сумок та захопив найбільші. Яна охнула, однак не заперечувала і це вже було добре. Мовчки ми спустились до моєї автівки. Водій, допомігши покласти речі в багажник, коректно відкрив перед дівчиною двері заднього пасажирського сидіння. Яна зніяковіла звичайному жесту і почервоніла до кінчиків волосся. Було видно, що дівчина не звикла до подібного, й не знала як поводитись. В машині вона забилась в самісінький куток, крадькома поглядаючи через вікно на височезні будинки.
Я не знав, що сказати, а Яна банально боялась промовити щось не те.
Я відкинувся на спинку сидіння. Спробував розслабитись. У голові крутилась розмова з Катею. Точніше її істерика і крик, які лікарі одразу кинулись зупиняти заспокійливим. Я нічого не вимагав мені пояснити. Просто без слів простягнув їй мобільний телефон Сергія. Звісно, колишня кохана все зрозуміла.
А тоді я пішов в палату до людини, котру вважав справжнім другом, котрій довіряв, як нікому. На той момент я забувся про Яну. Я хотів поглянути Сергію у вічі. Не питати, не влаштовувати скандали чи більше того бійку, як, навчене, роблять в таких випадках ображені чоловіки. Ні! Поглянути у вічі і запитати: чи справді він так сильно кохав мою дружину, щоб зруйнував святі заповіді, в які я вірив? Невже почуття були настілки сильними, що поняття дружби, сім’ї, дітей втратили своє значення?
Я дістав з кишені мобільний телефон, чи не дзвонила гувернантка. Вранці пішов, коли малий ще мирно спав у своєму улюбленому ліжечку. Пропущеного не було, тож я набрав її номер.
— Добрий ранок! Як Матвій?
— Прокинувся. Сьогодні почувається краще. І температури вже немає, на щастя. За пані Катерину питався, - заговорила чітким, гарно поставленим голосом, жінка по ту сторону зв’язку.
Серце пропустило удар. Що сказати малому? Як пояснити, що його мами у нашому житті більше не буде?
#3110 в Любовні романи
#1488 в Сучасний любовний роман
#523 в Сучасна проза
Відредаговано: 23.05.2021