ЯНА
Від незручного сидіння тіло заніміло, а від неспання – голова йшла обертом. Я підняла руки догори та потягнулась. Тоді встала із лавки, на якій провела ніч і поволі попленталась під двері завідувача хірургічним відділенням. Годинник показував майже восьму. Брат після операції досі не прийшов і це мене дуже хвилювало.
«Чекаємо ранку, - виніс вчора вердикт лікар, - оскільки поки що не можливо спрогнозувати динаміку. Загалом все пройшло успішно, тож залишаться тільки сподіватись». Я прокручувала слова як заїлу пластинку. Навколишній світ видавався нереальним та віддаленим. Я настільки поглинулась власним горем, що забула повідомити слідчого про свій приїзд.
Зупинившись під дверима, потягнула за ручку. Закрито. Облизала пересохлі губи та обіперлась на стіну. Стояти було важко. А ще думати.
Та поволі мозок повертався до нормального функціонування.
Потрібно набрати маму. На віддалі від сина їй ще важче, ніж мені поруч з ним.
— Добрий ранок, - втомлено промовила, як тільки ненька взяла слухавку.
— Яно, дитино, що з Сергієм. Він отямився? – одразу засипали мене питання.
Ковтнувши гіркоту та долаючи черговий приступ сліз, відповіла:
— Ні. Я в лікарні…
Мене не слухали. Мама зайшлася риданнями. Біля неї заговорив тато, вимагаючи заспокоїтись. Щоб не плакати, я закусила нижню губу і з відчаєм підняла очі до стелі. В серці панувала якась приреченість, відчай, зневіра.
— Зараз прийде лікар і я про все розпитаю. Тобі негайно повідомлю, - видала скоромовкою, наче заспокоювалась.
— Янко, ти сама як? – відібравши телефон, запитав батько, а моє серце стішилось турботі.
— Нормально.
— Послухай, пам’ятаєш Олексія? Того самого, що кілька років тому приїздив до нас із Сергієм?
— Так, - чесно зізналась і запнулась, не бажаючи посвячувати батьків у вчорашню зустріч з чоловіком.
— Спробуй знайти його. Він обов’язково допоможе. Самій у чужому місті важко. Та й нам буде легше, що тобі хтось допоможе. А ми тут шукатимемо гроші. Напевне на лікування твого брата їх піде чимало.
З останніх сил я погодилась. А коли обрала кнопку завершення дзвінка, зробила кілька глибоких вдихів. Як сказати батькам, що Олексій – без емоційна, безжалісна, самозакохана людина, для якої проблеми інших – суто їхній клопіт? Як сказати, що вчора, дізнавшись хто я, він відвернувся і навіть не запропонував елементарної допомоги? Як зізнатись собі, що серце ойкнуло в його присутності? Як пояснити невідоме тремтіння всередині, яке викликало тільки одне його ім’я?
Нарешті у відділення зайшов лікар. Помітивши мене, він усміхнувся, привітався і, звісно, поставив очевидне питання:
— Ночували в лікарні?
— Так. Хочу спитати, які прогнози щодо Сергія?
— Зачекайте в кабінеті, зробіть собі кави, а тим часом я огляну хворого.
У голосі чоловіка, який був ровесником мого тата, прозвучали нотки доброти та співчуття. Я подякувала і слухняно взялася готувати запашний напій.
Лікар затримувався. Час в очікувані тягнувся повільно та нудно. Я геть рознервувалась і, здається, перебувала на межі нервово зриву, коли він із стурбованим обличчям та купою знімків повернувся в ординаторську. Всередині все перевернулося, а під ложечкою неприємно занило.
#3181 в Любовні романи
#1522 в Сучасний любовний роман
#533 в Сучасна проза
Відредаговано: 23.05.2021