(коротка історія)

Я прокинулася о сьомій ранку з відчуттям легкості та бадьорості. Встигати все за графіком було нелегко, проте я не відчувала втоми і починала кожен новий день із передчуттям чогось нового.

Якби не мій записник, я б нізащо не змогла пригадати, щоб було заплановано на сьогодні. 11:00 – зустріч із Джеффом. 14:00 – зачіска і макіяж. О четвертій я вже мала бути в готелі «Гранд-Палац» на презентації своєї нової книги. 20:00 – закрита вечірка в ресторані готелю для видавців і блогерів.

До зустрічі з Джеффом часу було вдосталь, тож я сіла за читання. Це був мій новий роман, щойно з друку: сторінки хрускотіли під моїми пальцями, немов свіжий сніг у морозний ранок. Я хотіла запам’ятати усе, кожнісіньку деталь. Я мала бути готовою до будь-яких запитань із залу. На щастя, деякі блогери потурбувалися подати свої запитання завчасно. Я уважно проглянула їх. Більшість стосувалися безпосередньо книжки, з ними було легше: про новий роман я не дописувала ще в жодній соцмережі. Але деякі запитання стосувалися мене особисто, тож мені довелося перерити в інтернеті всі свої попередні інтерв’ю і публікації.

Джефф запросив мене посидіти у кав’ярні. Коли я увійшла, мене вже чекала кава з фісташковим тістечком.

- Ого, ти навіть не спізнилася.

Я промовчала.

Терпіти не можу спізнюватися.

- У мене алергія на фісташки, - докірливо зауважила я.

- Давно? – якось неуважно запитав він. Не надто тактовно з його боку, як на мене.

Він одразу перейшов до розмови про презентацію. Джефф – мій літературний агент. П’ять років тому він посприяв виданню мого дебютного роману «Світло софіт» про викрадення особистості відомої актриси її пристрасною фанаткою. П’ять років тому ні я, ні Джефф і подумати не могли, якою сенсацією стане ця книжка. Її переклали тридцятьма мовами і екранізували. Моє ім’я стало відоме для всіх, навіть для тих, хто був далекий від літератури.

- Софі, сподіваюся, ти не викинеш якогось коника перед аудиторією.

Це майже образливо.

- Чому б я мала викидати коники?

- Хічворт (мій видавець) каже, що ти якась нервова останнім часом, а зі мною ти говорити не хочеш.

- А про що нам з тобою говорити?

Він вирячив на мене свої очі, сповнені цуценячого смутку.

- Про нас, наприклад.

Я втомлено зітхнула. Ми з Джеффом з перервами зустрічалися якийсь час після виходу мого першого роману і розійшлися півроку тому. Не знаю, на що він сподівається. Я завше вважала, що ми не надто добре виглядаємо разом.

- Джеффе, ця тема закрита. Хочеш – будь і надалі моїм агентом, не хочеш – я знайду собі іншого.

Я можу знайти тепер тисячі інших. Він мені не потрібен. А ще мене бісять його окуляри.

Він торкнувся моєї руки, і я ледве стрималася, щоб не відсахнутися.

- Ти пам’ятаєш, як ми гуляли набережною після прем’єри фільму, Софі? Було вітряно, навколо ні душі, тільки ти, я і теплі вогники ліхтарів. Ти була в легкій квітчастій сукенці, її роздувало вітром, і ти сміялася, намагаючись опустити спідницю…

- Як гадаєш, сьогодні варто вдягнути червоне чи фіолетове?

- Червоне.

- Мені пора на зачіску. Це інший кінець міста.

- Гаразд.

Я підвелася і кивнула йому на прощання.

- Побачимося на презентації. Будь ласка, підкажи мені, якщо я щось забуду.

- Тобто Хічворт не помилився? У тебе є якісь проблеми?

- У мене немає жодних проблем, доки ти не починаєш ворушити минуле.

Він підібгав губи і не відповів.

- До зустрічі, Джеффе.

- До зустрічі.

Він раптом знову підвів на мене погляд. Його голос затремтів, немов у благанні:

- Але ти пам’ятаєш, Софі?

Я розвернулася і вийшла.

Я пам’ятаю, що того вечора на мені справді була дуже симпатична сукенка.

В конференц-залі «Гранд-Палацу» гамірно і душно. Я розстібаю верхній ґудзик блузки, а Хічворт пропонує принести мені води. Я б не відмовилася.

Джефф сидить у першому ряду справа поруч із журналістами з літературних видань. Якщо я скажу щось не так, він виправить це для преси. Він намагається тримати усмішку, проте він супить брови, і усмішка його – це натягнута лінія губ. Певно, образився на мене через розмову в кав’ярні. Що ж, навіть якби я досі вважала його привабливим, тепер мені вже не личило спати зі своїм літературним агентом. Він мав би це розуміти. Я вже не та налякана дівчина без гроша за душею, яка написала йому за рекомендацією знайомої з проханням почитати її роман.

Я починаю говорити після вступу ведучого з приємною, грайливою манерою. Цей роман дикий і дуже відрізняється від попереднього. Тут багато смутку і жаху, іронії і пристрасті, я описувала в ньому все, що відчула, коли зіткнулася зі славою сам на сам. Мені не просто говорити про всі ці речі. Мені не просто говорити про депресію і проблеми з алкоголем. Але це все вже позаду. Я більше не боюся свого життя. Моє життя – це казка, в якій я завжди мріяла жити.