Телефон мовчав уже дві доби. Яна носила його всюди за собою і пропустити дзвінок просто не могла. Та й видно ж все на моніторі, хто телефонував, хто ні. Він не телефонував.
- Гад, - прошепотіла Яна своєму відображенню в люстрі, - справжнісінький гад. Обіцяв же подзвонити…
«Гад» обіцяв не лише зателефонувати, але й прийти. Не зробив ні того, ні іншого.
- Та що я йому - лялька, погрався і викинув?! - знову звернулась Яна до свого відображення.
У двійника в дзеркалі тремтіли губи і руки, що тримали телефон. Тримали, і не випускали,
- Скільки можна терпіти таке ставлення? Я ж себе не на смітнику знайшла!
Яна раптом випростала руку і з усієї сили жбурнула апарат об підлогу. З нього відлетіла лише задня кришка, бо телефон впав на м’який килим.
Раптом трубка задзеленчала.
«Він!» - промайнуло у Яни в голові і вона миттю, не дивлячись на монітор, схопила телефон, натиснула кнопку.
- Доню, - пролунало в апараті, - це мама.
Янине розчарування було настільки сильним, що навіть мама, яка знаходилась далеко, його відчула. Образилась, звичайно, але виду не подала.
- Не подзвонив? - запитала вона.
Яна промовчала.
- І не прийшов, - констатувала мама, - і довго ти ще будеш в коханках ходить?
- А чим погано? - намагаючись вдати байдужість спитала Яна, - коханка - від слова кохання.
- Коханка - від слова дурепа, - різко сказала мама, - а втім, ти вже доросла. Вирішуй сама, - і поклала слухавку.
«Мама права, - у розпачі думала Яна, - скільки можна терпіти? Чекати?" Чого чекати?.
Трубка знов задзеленчала, у Яни тенькнуло серце. «Мама» - прочитала вона на дисплеї.
- У нього не лише дружина і ти, ще є одна. А може й не одна. Ти ж знаєш, я просто так молоти язиком не буду. А тут скажу: горбатого могила справить.
Яна знала і про горбатого, і про те, що мама дарма наговорювати не стане, не та вона людина.
Потрібно на щось вирішуватись. П’ять років стосункам - і ні туди, ні сюди.
«Рвати, - подумала Яна, - хай і по живому».
Вона витягла з телефону «сімку», розрізала на дрібні шматочки.
«Ну що, допомогло?», - посміялась сама з себе.
Та щось не дуже.
Раптом пролунав дзвінок у двері. Яна кинулась було відчиняти, але на півдорозі зупинилась. Заглянула у вікно - він. Через двоє діб явився. До цього - ні слуху, ні духу. Яна вже всяке передумала.
Дзвінок усе дзеленчав. А Яна все стояла біля вікна. Нігтями так впилась в долоні, що закапотіла кров. Рвати, хоч і по живому, думала вона. Життя з нуля починати. Вона гідна кращого. Не на смітнику ж себе знайшла.
Дзвінок все дзеленчав. Яна затулили долонями вуха, аби не чути цього надривного звуку. Власне, надривним він був тільки для неї. А так – дзвінок, як дзвінок. Декілька разів вона поривалася відчинити двері, але неймовірним зусиллям волі стримувала себе.
«Якщо зараз витримаю, - сказала собі Яна,- значить, далі у мене все буде добре. Ні! Прекрасно! І ніяк інакше. Хай навіть я залишуся сама!».
Дзвінок усе волав. Той, за дверима, прекрасно знав, що Яна вдома. Вона завжди його чекала. Або попереджала, якщо зустріч з якихось причин не могла відбутися. Втім, таких причин знаходилося дуже мало.
Нарешті тренькіт стих. Яна відняла руки від вух, що вже аж боліли. У вікно бачила, як він подивився на двері, байдуже знизав плечима розвернувся і пішов, ні разу не оглянувшись.
Що ж – нове життя розпочалося. Яна знала, що мине ще не один день, доки вона прийде до тями, складе до купи розбите серце. Та сьогодні вона твердо вибрала свій шлях. Вибрала себе…