Повернувшись додому, кидаю сумку в кут і знімаю мокру куртку.
З того моменту, як вийшов вранці, минуло всього шістнадцять годин.
Один день. Усього один.
За цей час я пройшов через місто, дощ, закинуту будівлю та десятки чужих поглядів. Знову став тінню.
А завтра буде новий день. І нова ціль, — подумав я, сідаючи на диван і запалюючи цигарку.
Раптом — наростаючий звук. Тривожний, тиснучий, наче сирена всередині черепа. Я заплющив очі і закрив вуха руками.
Тиша.
Обережно відкриваю очі. Телефон лежить на тумбочці, кричить будильник.
Сон. Усе це було всього лише сон.
Шкода.
Я повільно піднімаюся, йду заварювати каву.
7:00 ранку. Новий день попереду.
І я вже знаю: буде нова ціль.
Питання лише в тому — де закінчується сон і починається реальність?
Одне поки що ясно точно — на пенсію мене ще ніхто не відпускав.