ГЛАВА 28. Кінець гри

Шум моторів, крики, різкі команди — операція починається.

У ангар вриваються чорні тіні, світло ліхтарів ріже простір смугами, наче прожектори на сцені. Все відбувається стрімко: фігури в капюшонах і плащах зникають у руках міцних хлопців у балаклавах.

Я, як завжди, залишаюся у тіні. Не герой, не ката — лише спостерігач, звиклий до чужих фіналів.

Жінка помічає мене серед хаосу. У її очах немає страху. Легка усмішка — не дерзка, а втомлена, як у того, хто завжди знав, чим усе закінчиться. Цей погляд зачіпає сильніше будь-якого удару.

Я повертаюся і йду, не чекаючи кінця. Хлопки, крики, скрегіт металу залишаються позаду, розчиняючись у холодному ранку.

Один день, який почався як рутинне завдання, перетворився на операцію, у якій я був пешкою, навіть не усвідомлюючи цього.

Згодом з’ясувалося: мене використали в темну. Силовики давно вели розробку цієї групи, але завжди відставали на крок — у них був «кріт». Щоб уникнути витоку, їм потрібен був хтось поза системою. Хтось на кшталт мене.

Платити, звісно, ніхто і не думав. Навпаки, пояснили, що мені зробили «послугу» — закрили очі на мою «не зовсім дозволену» діяльність.

Іронія в тому, що я звик працювати із сірими зонами, але цього разу сірою зоною став сам.

Місто прокидалося, машини заповнювали вулиці, вітрини починали сяяти. А я відчував лише порожнечу і дивне передчуття, що це не фінал. Надто спокійно вона усміхалася.