РОЗДІЛ 27. Останній слід

На столі в покинутій кімнаті — розгорнута карта міста.

Товстим маркером виділено цілий сектор: промислова зона на околиці, той самий район, де ночі завжди довші за дні, а вітер ганяє по асфальту клапті паперу й порожні пляшки.

Дістатися туди вдається лише на світанку. Вулиці порожні, поодинокі ліхтарі гаснуть один за одним, поступаючись місцем сірим смугам ранкового неба. Я звертаю на стару дорогу, що веде до ангарів, і відчуваю, ніби саме місто виштовхує мене до цього місця.

В одному з ангарів помічаю рух. Гулке відлуння кроків, різкий металевий звук дверей. Фіксую обмін: великі сумки переходять із рук у руки, поруч блимають конверти, хтось дістає з папки документи. Усе відбувається швидко й злагоджено — немов розігрується давно відрепетирована сцена.

Кожен кадр фіксую на приховану камеру. Долоні злегка пітніють, коли натискаю маленьку кнопку запису. В об’єктиві — чужі обличчя, холодні й зосереджені, їхні напружені рухи, і я розумію — на цих знімках, можливо, чиєсь майбутнє.

Передаю матеріали замовнику в режимі онлайн, чую в навушнику сухе: «Прийнято». Група силової підтримки вже в дорозі. Та думка про те, що вони можуть не встигнути, засідає в голові занозою. Якщо щось піде не так — я залишуся сам, у порожньому ангарі, серед людей, для яких зникнення — справа кількох секунд.

Дихання стає тихішим, серце б’ється голосніше. Кожна секунда — натягнута до межі струна.