РОЗДІЛ 26. Прихована кімната

Силуети повільно заходять у будівлю, двері якої, здається, не відчиняли десятки років — облуплена фарба, іржаві петлі, замки, ніби сама стара стіна намагається втримати свої таємниці. Холодне повітря просочується крізь шпарини, і здається, що будівля шепоче про те, що давно забуте, але все ще живе.

Доводиться шукати інший шлях. Спіткнувшись об купу уламків, знаходжу напівзруйнований підвал. Сходи скриплять під ногами, запах сирості й гнилі пробивається в ніс, змушуючи тіло напружитися. Темрява густішає з кожним кроком, і навіть тьмяне світло ліхтарика освітлює лише вузьку частину коридору.

Всередині тягнеться довгий прохід, мов червоточина часу, і старі кімнати відкриваються одна за одною, їхні двері зяють порожнечею. В одній чути голоси — приглушені, обережні, наповнені напругою. Легкий шелест паперу і тихий сміх на межі шепоту. Це не просто зустріч — тут дихає життя цілого штабу. Схеми на стінах, карти з червоними й синіми позначками, фотографії людей, ніби пастки для пам’яті.

Я чекаю, поки всі розійдуться, прислухаючись до останніх кроків і ледь чутного клацання зачинених дверей. Потім обережно заходжу в кімнату, де, здається, залишилося щось важливе. Старий стіл, вкритий пилом, але з акуратно розкладеними документами й паперами — ніби хтось щойно пішов. Серце калатає — тут може бути ключ до розгадки, але один невірний рух — і все буде втрачено.

Тиша давить, кожен шурхіт віддається луною в порожніх коридорах. Запах паперу, старого дерева і іржі змішується з холодом підвалу. В цю мить розумію: кожне рішення має наслідки, а кожен погляд може визначити фінал.