РОЗДІЛ 25. Облога

Ніч згущується, огортаючи старий район вологою темрявою й холодом. Вузькі вулички перетворюються на лабіринт тіней, де кожен ріг може приховувати небезпеку. Калюжі віддзеркалюють тьмяне світло поодиноких ліхтарів, і мені здається, що саме місто намагається попередити: крок уперед — і наслідки можуть бути непередбачуваними.

Кожною клітиною втомленого тіла відчуваю: коло стискається. Повітря здається густим, наче кожен рух у ньому залишає слід, який легко можуть помітити ті, хто тепер стежить за мною так само, як я колись — за своїми об’єктами. Кожен звук — кроки, шелест одягу, скрип старих воріт — підсилює напруження, змушуючи серце битися в унісон зі страхом і адреналіном.

Обережно пробираючись від чорного виходу пекарні єдиною більш-менш безпечною дорогою, в одному з провулків помічаю силуети: жінка у зеленому плащі з каптуром, що приховує обличчя, і ще двоє незнайомців. Вони говорять швидко, майже пошепки, але в цих шепотах відчувається тривога і прихована загроза. Спостерігати з безпечної відстані — як слухати музику з іншої кімнати: ритм зрозумілий, але слова вигадуєш сам, намагаючись уловити сенс.

Підійти ближче — надто ризиковано. Один невірний крок — і весь план може зруйнуватися. Але й втратити їх з поля зору — ще небезпечніше. Здається, що сама ніч стискається навколо мене, стаючи непроникною стіною, і кожне рішення тепер важить, як цеглина. Я роблю глибокий вдих, намагаючись злитися з тінню, аби залишитись непоміченим, але розум уже працює на межі, розраховуючи маршрути, укриття й шанси на втечу.

Кожен крок — це гра на межі. Кожна секунда — шанс зрозуміти, хто веде, а хто — ведений. І десь глибоко всередині я знаю: ця ніч лише починається.