Після закинутої будівлі місто здається зовсім іншим. Шум автівок, сигнали, скрип трамваїв — усе це складається у дивний оркестр, а яскраві вітрини й неонові вивіски віддзеркалюються в мокрому асфальті, блищать, мов розплавлений метал. Усе виглядає чужим, ніби я вийшов не на знайомі вулиці, а в місто зі сну, де кожен ліхтар дивиться просто в очі.
Я йду набережною, намагаючись розчинитися серед вечірніх перехожих: пари квапляться на побачення, самотні курці стоять біля лавок, діти сміються, кидаючи камінці у воду. Усе це — лише тло, що приховує мої справжні цілі. Кожен крок розрахований, кожен погляд, вдих і видих — частина маски.
Телефон у кишені завібрував. Уздовж спини пробіг холодок. Дістаю пристрій — повідомлення від замовника:
«Робота не завершена. Один з учасників зустрічі пішов із матеріалами».
Серце стискається. Ніч тільки починається, а гра вже ускладнюється. У голові прокручую маршрути, можливі точки спостереження, варіанти помилок. Погляд ковзає по відблисках у воді, по тінях на мостовій, по силуетах набережної.
Гра триває. Попереду друга частина полювання — і кожен новий крок стане перевіркою на інтуїцію, швидкість реакції й уміння залишатися тінню в цьому яскравому, чужому світі.